Сиджу надвечір — при багатті,
бандура тужить у руках.
Бредуть тумани пелехаті —
ординський накривати шлях.
Кінь биту землю копирсає,
вітри у дубі шелестять,
нічна зірниця догоряє,
татари за горою сплять.
Куди ж податися самому,
коли ні душки довкруги?
Десь мертвого у папілому
мене загорнуть вороги.
Тож пий із кварти оковиту
добудь із дека дикий гук!
Долину, кровію политу,
пантрує невсипущий крук.
Та є ще люлька і шаблюка,
ще є пістоль і довгий спис.
Дарма, що світ, немов гадюка,
наліг на груди й горло стис.
- Наступний вірш → Василь Стус – Наснилась, мов сонце
- Попередній вірш → Василь Стус – Я ще був там
(Оцінок ще немає)