Синочок спить, порозметавши ручки,
дружина бачить свій розмитий сон,
і тільки материнські білі пучки
все шлють кудись волання чи прокльон.
Допіру сонце вибилось пораннє,
поранній щебет вітерець доніс,
а ти, неначе парашут, завис,
і в розтривоженому існуванні
кудись летиш, підвладний не собі,
а теміні, призначенню і долі,
летять довкола душі охололі —
чи то у радості, ачи в ганьбі.
Здається, в цілім світі ти один,
сколошканий зі сну тяжким видінням,
що Богом наслане, мов благостиня,
і сниш явою: мати, жінка й син.
І тільки Україна, ставши тінню,
ще творить всесвіт з вікових руїн.
- Наступний вірш → Василь Стус – Наснився син, і море, і лагуни
- Попередній вірш → Василь Стус – О, зрадь мене, земне тяжіння
(Оцінок ще немає)