Так м’яко місяць висів у пітьмі,
просинений дочорна. Так обачно
летів грайворон, не торкавши крон,
допіру змовклих. Так пересторожно
зверескнуло звірятко в пущі лісу,
коли ти на горбі стримів, як пень.
Поза плечима шамотіло озеро.
Сюрчали сторожі, громохкі постріли
колошкали омирений мій сон
і одміняли перемовклий спокій.
Проте — я заховався. Очі — ввись
устромлені, підносили погруддя
повище віт, де на одній площині
тримався всесвіт, Пан-Господь і я.
І там себе досновував, як нитку
сотає з себе шовкопряд. Безокрай
був тільки задля мене. І почезлий
у ньому, задля нього висів я.
Сузір’я перебляклих стиглих зір
збиралося, мов дощ, над головою.
І від потоми взгірного ширяння
враз засвітилась зісподу земля.
- Наступний вірш → Василь Стус – І я сягнув нарешті порожнечі
- Попередній вірш → Василь Стус – Скит Манявський
(Оцінок ще немає)