Те море, що ворушиться на споді
усохлих пам’ятей, стихія снів
і вирва начувань непроминальних
о тій порі, як самота самотньо
ще жде-пожде. Глевке холодне море
опроти зір сколошкало мене.
Носились берегом сягнисті тіні
забутих друзів і товаришів,
кохані йшли — погребною чергою.
Погребне сонце тліло угорі.
Такий неупокій! Така досадна
невиспокоєність! Мулькавий берег,
як скалок неоговтаних бажань,
надщерблений, мов збитий край тарелі.
Занісши ногу за страшну межу
обох стихій, я опинився в водах,
що геть мене собою пострумили.
І я це знав: що вже не вбережусь
утриматися. І червоні цятки
пурхавих птиць, немовби снігурів,
дзьобаючи, дощили чорноводдя.
А сонце, розмурашене роями
рудавих ос, чаділо в небесах,
додимлюючи мій передкінець
життя і сподівання. Віще море
ще хлюпосталося на споді дум.
І білоногі бігали дівчата,
тонкоголосий водячи танок.
- Наступний вірш → Василь Стус – І я сягнув нарешті порожнечі
- Попередній вірш → Василь Стус – Скит Манявський
(Оцінок ще немає)