Василь Стус – Той-я-що-син мовчить і вже ущух: Вірш

Той-я-що-син мовчить і вже ущух.
Я йду, а він — як пес — позаду мене.
Я — незалежний, серце бо студене
згубило давній жар на стобагатті мук.
Я — той, що син, виповідаю: мрець собі,
ти мертвий є, ти тлін, сама-своя-руїна.
Де наш початок є? І де наш є кінець?
То паділ, а то горб — рельєфом Україна.
То паділ, а то горб. І око в око — як
собі заглянути — із глибу давніх років
ачи з будучини? Ото нам є мороки!
Ненависть ув очах, точніше — переляк.
А переліг лежить. І рівноти — гай-гай!
О щем, о скорб, о біль, о страх, о зненавидо!
Я тіло нагострив на чаї та [акридах],
а душу — пошукай. [І] не питай.
Тойящосин не чує вже мене.
Тойящобатько вже не чую сина.
А час мене веде, а час мене жене
і промигцем горить на ранах жар-калина.
Згадав село і луг і лука і вода,
і вересневий кущ горів — туманом пахнув.
І досі не забув. І досі не протряхнув.
І досі ще пече осіння та жада.