Василь Стус – Тож не дивуй мені: Вірш

Тож не дивуй мені. Тож не дивуй-бо, не
дивуй мені. Спокійно геть од мене,
таке життя нестримне і шалене,
лиш я холону в цій самотині
і зацвітаю в потойбічні дні,
які повернуть суть мою без мене,
і заквітує дерево зелене
по той бік сонця. В глибу глибині
світів заблуклих. Думи загудуть
і барвами замерехтять співзгуччя,
і явиться нам вічність, як падуча,
і ніби круча прямовисна путь
накаже йти в незнане. Бо грядуть
віки по нас. По наших душах стогнуть.
Криві серця і погуки страстей
аж порскають, коли стає Антей
і вже ось-ось весь небокрай посовгне,
от-от напасник той гіперборей,
як у журбі вся суша одвологне
від раю до пекельних емпірей.
Гряди за мною, зірко світова,
о зірко світова, гряди за мною,
над покриком і сяєвом і тьмою,
гряди, гряди, гряди, заледь жива.