Ти, наче Богородиця, мені
ввижаєшся, лише склепляю очі,
а довкруги страшні парсуни вовчі
колошкають і сонну уві сні.
А часом я вже й спогади жену
про тебе, рідна, що на окрайсвіті,
немов конвалія у передлітті,
хапливому довірилася сну.
І так у мрінні, тиші та покорі
не знає, де то світ, а де сама,
і вимріяла все, чого нема,
однакова і в радості, і в горі.
- Наступний вірш → Василь Стус – Рясним букетом білого бузку
- Попередній вірш → Василь Стус – Кажи – ти сам?
(Оцінок ще немає)