Ти ще живий, та на самому споді
пригашеного попелу. Дотлівши,
збагнув цю небезпеку життьових
високих промислів душі і тіла?
А не збагнув? І не збагнеш — повік?
То задарма. І шкода бо. Під сподом
пригашеного попелу так ясно
хоч недоречно мислиться. Душа
пускається на всі чотири вітри,
як кінь, котрий урвав свою припону.
Кажи — ти ще живий? Невже — живий?
Ясним шарієш спалахом? Видніше,
усе видніше стало надовкола,
і світ тебе сліпить.
- Наступний вірш → Василь Стус – Не квиль, нічна душе
- Попередній вірш → Василь Стус – Кажи, акторе, де твої лаштунки
(Оцінок ще немає)