Ти скажеш — день твій тільки-но почався.
А я скажу — опівдні впала тьма.
І тьмуща!
Був шістдесят п’ятий рік,
коли ти народився (так принаймні
тобі здалось. Тоді тобі здалось —
у неприхищеності немовляти),
і ось: далека подорож — на край
(у краї — й суть, окраяним прожити).
Отож — на край. Від кратера — і далі,
не відцентрові посвисти розлук
долають силу болю, як тяжіння.
Немов концертна яма — кочегарка.
Ти — диригент.
Три стіни — тіл
каґсбістів три —
тіл — схиляються до ями,
обдивляються суходіл.
Морем хижого вогню
все пливуть,
пливуть валками,
ще й в кожнім оці —
чорний камінь,
ще й намисто із каменюк.
Кожна шпарочка — горить, пломеніє — кожна шпара. О
моя скорбота, кара — не неживши і не жить. Закушпелило
вогнем, дах кружляє каруселлю — геть зруйновано оселю
чорним опівнічним днем. Витри піт із чола. Із чола —
витри піт. А кого нечиста сила проти ночі привела? У
широкі двері — браму Заборовського — йдуть когорти.
Але ждеш кого ти? Але начуваєшся кого?
Сняться мертві.
Буде, певне, дощ, коли сняться мертві, буде певне дощ.
А допоки ніч — витрішки і шерхоти: довгих тіней товч.
А допоки дощ — зглянься, фіолетовий; бог жалоби — зглянься!
Довгих тіней товч. То живі чи мертві то?
Воліють світ пожерти.
