А ти, як гілочка бузку,
наснилася мені.
Лиш бачу я імлу,
але обличчя — ні.
Лиш чую пахощі твої
і погляди твої,
і обвеселені гаї,
і співи-солов’ї
мов за свічадом, у тіні,
в найглибшій глибині
тебе я чую, мов у сні,
але обличчя — ні.
Далеко стежка пролягла,
побігла в небеса.
І мерехтить у два крила
твоя сумна краса.
А там, по сніговій габі,
тонкий пташиний слід.
Я повертаюся тобі
холодний, ніби лід.
І щастя й біль. І день і тьма.
І спека і мороз.
О Боже, кращого нема
за сто твоїх прогроз,
коли ти любиш і таїш
батьківський щирий сміх.
Знеси ж, благаю, до узвиш
цей хор жалоб моїх.
- Наступний вірш → Василь Стус – І обпоїла нас цілюща смерть
- Попередній вірш → Василь Стус – Рушай убік, де справжній край душі
(Оцінок ще немає)