Відколи золотом цятковане.
Осіннє небо обрій креше,
Напевно, безсоромно бреше,
Хто в власній долі задоволений.
Людське вдоволення — гірке.
Людські надії — листопадні.
Людські серця — стражданням палені,
А людські душі — душні келії.
У грудях, мабуть, мало місця
задля радінь. А все те різне —
чи професійний оптимізм,
чи професійна бадьористість,
офіри, слугування, борг,
обов’язки, самопожертви,
братерство, вдячність і любов,
і тіло й душу все пожерли,
то все прожерливі прожекти.
І навіть ви, тупі, мов м’яч,
і навіть ви, нічні, мов вечір, —
теж самотою нишком плачетесь,
сховавши голову між плечі.
Коли мина гучна пора,
ви всі ховаєтесь від крику,
і довга туга без’язика вас ув обійми забира.
Як страшно бути тільки злим!
Як страшно бути тільки добрим!
Прямим тюремним коридором,
до кретинічності прямим!
Як важко все життя по лезу іти.
Попробуй, призабудь,
Як забуття спиняє путь,
Одною прямотою чесну…
Немов Христос, поміж мирян
Ти роздарований по проскурах…
Увесь покраяний до мозку,
Роззичений, що й не зібрать.
І де душа? І де ти сам?
Душі нема. А ти — лиш частка
великого людського щастя,
то вже на ціле не позаздриш.
Людське вдоволення гірке,
Людські надії листопадні,
Людські серця стражданням палені,
А щастя — пекло то пекельне.
