Все вужчає благенька смужка літ
і білогруді хвилі наповзають
на простір сподівання. Почезають
шляхи прийдешнього. І білий світ
подаленів, як загадковий острів,
немов прощальна любої рука.
А дні пливуть, немов крижини гострі.
І проглядає вічність нешвидка.
І всесвіт проглядає неозорий
і в ньому ти — мов цяточка мала,
що скоро скресне — од тужінь і змори,
і тінь висока стане край стола.
- Наступний вірш → Василь Стус – Коли життя струміння нешвидке
- Попередній вірш → Василь Стус – На тій сліпучій висоті
(Оцінок ще немає)