Я сидів на весіллі
серед поважних молодиків —
у того голос, наче в диякона,
той остаточно схрип від горілки й співу,
а та в котрий вже раз переконувала присутніх,
що не така вже й дурепа,
як здається на перший погляд.
Я вигукував з усіма “гірко!”
і думав про Валентина Мороза,
згадував його лоб і волосся й очі
і переконувався знову й знову,
що горішньою частиною обличчя
він скидається на пророка.
Всі жували, пиячили, удавали з себе веселих,
І я жував, пиячив, удавав з себе веселого,
але так було гірко на душі,
так несподівано пронизливо гірко,
що побачивши, як дружина моргає
мені “ходім”,
з полегкістю відітхнув
і схопився за втечу,
як потопельник за соломину.
- Наступний вірш → Василь Стус – Чоловік підійшов до меморіуму
- Попередній вірш → Василь Стус – Сидимо біля погаслого вогнища
(Оцінок ще немає)