Василь Стус – Я весь неначе виболілий лист: Вірш

Я весь неначе виболілий лист,
Так стисло, тонко так пізнав утрати
Далеких літ. Вся жовтизна моя
Вся спогадна. Отруту п’ю земну.
Гіркий туман і непогідь гірка,
Прогіркла паморозь так визубрена тілом,
Що ні тобі лиця, ні тобі дум,
Лиш тихі шерхоти і синя німота.
Я весь неначе виболілий сон.
Це кружеляння — спадне провисання
Від безвісти до вистражданих снів,
Від снів — до тужних знесень над собою.
Погас мій обрій, ніби парашут,
Погас мій день — сльозоточиве око,
Погас мій розум — пасмо попелища,
Погас мій час — як свічка перед сном.
Я весь неначе виболілий крик,
Ні сили, ні надії, ні розради.
(А тямиш лет свій? Крони аж гудуть,
Реве юрма, і жайворон у небі,
І сонце падає і міддю чезне світ,
І вітер рине — ринвою по листу.
О упаду! О зрину! О знімусь!
Знімую вік і вгрузну кожним зубом
Зазубриною кожною у хмиз.
1 підросте земля — на піввершечка,
На напівправди грунт здійметься геть.
Набридло. Не питайся. Не гукай.
Твій вік — все був та був. А не єси.
І не існуй. Приємне відмирання —
Самонародження від’ємний знак.