Залоскотані сосни до смерті
злегка хмари лоскочуть вгорі.
А четвертий вже рік? А четвертий,
хоч кругом — пустирі й пустирі.
Я спустошений. Зламами долі
ніби впряжений віл у ярмо
позираю на поле схололо,
звідки ми майбуття беремо.
Сам-один, як міська телевежа,
тільки скрип, тільки схлип, тільки сон.
Я до друзів богів не належав,
а під карний потрапив закон.
Що боліло мені, тим і плачу,
не здивуюсь, коли через день
скаже чорт: викладай, небораче,
все, як є. Приховаєш — найде.
Забирай мою душу, забродо,
ту, що в силі від мене забрать,
і сльотава тюремна погода
десь прийма конвоїрів парад.
- Наступний вірш → Василь Стус – Цей білий світ, біліший божевіль
- Попередній вірш → Василь Стус – Поменшала людина на очах
(Оцінок ще немає)