Занурююсь у зимну чорну воду
своєї смерти. Збавлені літа,
мов ретязі на тілі ще живому,
тобою водять. Ніби куте срібло
горить — то світло, чад ачи вогонь?
Вкарбована у вічність перспектива —
далекий вичорнілий очерет
куйовдиться вода — ніяк не вляже
в камінням куту озера труну.
І три верби, на пагорбі — тополя,
колюча й гола, мов старий деркач.
На пагорбі вилискує дорога,
у небо напростована (мотивом
охлялого піднесення). Помалу
занурююсь у зимну воду тьми.
Занадто бідні спогади мої
і вже не досить рідних гравітацій,
щоб серце в рідний степ перенести.
