Я йшов і йшов по синім узбережжі,
Мовчали гордо скелі кам’яні.
Лиш паморозь осіння на одежі
Та сутінки і марення нічні
Мене назад вернути закликали
У місто, де світилися вогні.
Я не вертав. Я йшов собі помалу,
Бо щось так владно кликало мене
Туди, де гори ввечері палали,
Окутані у сяйво чарівне.
А нині зорі, лагідні і тьмяні,
Лили проміння рівне і сумне,
Я був один, як тріска в океані,
Навколо мене — тишина і ніч.
А спогади пливли, мов на екрані, —
Я був тоді з собою віч-на-віч…
Та раптом громом розкололо тишу.
І я почув суворий, владний клич:
“Куди ідеш?” — Спинився і не дишу,
А серце як не вирветься з грудей,
І я кричу у відповідь скоріше:
— Не йду я, а тікаю від людей
Шукать собі спочинку і спокою
У тишині і маренні ночей…
“Верни назад! — одгримує луною, —
Тобі однак од дня не утекти.
Верни назад і не жартуй зі мною!”
— Не жартувать? А хто ж то будеш ти, —
Волаю в темінь гордо і завзято, —
Що смів мене вночі остерегти?!
“Тут мало слухать, говорить — багато.
Я той, хто крізь скривавлені віки,
Крізь млу жорстокості, нелюдську і прокляту,
Вам передав огонь робочої руки,
Гарячу кров пустив у сині вени,
Окрилив у підняв людські думки.
Я вічний трудівник. Прислухайся до мене.
І повернися раз і назавжди
Туди, де труд і пісня на знаменах”.
— Я праці не боюся, підожди,
Але боюсь, що в справ людських потоці
Мої безслідно згубляться труди.
“Іди назад і май собі на оці:
Твоє життя і щастя між людьми,
Бо правда і любов на їхнім боці.
Ти знидієш в обіймах ночі й тьми,
А той, хто стане краплею народу,
Вже не злякається ні смерті, ні чуми,
Не пропаде в озлоблену негоду.
Твого життя ніхто не відбере,
Коли воно доручено народу.
Бо знай: народ ніколи не умре,
Іди туди, де люди творять світло
І ставлять хрест на темне і старе”.
Стояла мла, та промені, як мітли,
Змітали з неба зоряний пісок…
А вдалині казкове місто квітло.
І я пішов, прискорюючи крок,
Назустріч людям і навстріч світанню
Нового дня, нових ідей, думок,
І в серці місця не було ваганню.
