Він вижив один з двадцяти…
Осколком від міни поранило ногу,
Шість куль, як на диво, застрягли в броні,
Він впав на траву та втратив свідомість…
Три дні проминули, як миті, в забутті,
Він думав, що в білому янголи з неба,
Та замість могили лиш стеля й чотири стіни,
І лікаря промовив: «Лежи! Тобі відпочити ще треба!»
А потім додому, мамині руки,
І посмішки друзів: «Вернувся! Живий!»
Вітав сам міністр: «Ти – хлопець відважний!»
І орден за мужність солдату вручив.
Та знову лікарня, комісія, вирок:
«Списати! Не може він більш воювать!»
Хоч сила в руках та нога ця проклята,
Довіку тепер доведеться кульгать…
Зневірився воїн: «Навіщо? Для чого?
Чому я не вмер у траві за три дні?
Та в мене ж нікого – лише одна мама,
А стільки ж сімейних лягло на війні!!…
Що ж маю тепер з цим життям я робити?
Сидіти й дивитись новини дурні?
І чути сухе та коротке: «Загинув…»!
А я чомусь вижив один з двадцяти?!
Чому я живий? Хто молився за мене?
Мене ж, опріч мами, ніхто не чекав!
Чи просто помилка – поплутало небо!?
Не того забрала кістлява стара…»
Болить голова, розриваються скроні,
Душа озивається криком чудним,
Лікує він рану душі алкоголем,
І смерті дурної шукає собі…
Оговтайся, хлопче! Прокинься, юначе!
Ей, парубку, рідний, то ти ж є козак!
Козак – не здається! Мужчина – не плаче!
А ти ж є герой – український солдат!
Ти маєш боротись! Повинен ти жити!
Й прожити життя хоч одне, та за всіх,
Ти маєш багато чого ще зробити,
Й не зрадити пам’яті друзів своїх!
Тож вийди у поле, поглянь лиш у небо,
Послухай як вітер шепоче посохлій траві:
«Не гнівайсь на Долю, не гнівайсь на себе,
Живи, раз ти вижив один з двадцяти!»
