Не пролетіли, не пройшли вони,
не загубились у мирській безодні
ні ті, що за межею давнини,
ні ці, що стали на межу сьогодні…
Це ж точно так, неначе хлопчаки
в заводія зібралися пограти:
шука рука товариша руки,
сплітають пальці вузлуваті грати…
Веде найбільший… Круто заверта,
гне з тіл живих собі підвладні дуги…
У нього є соратники й мета,
а в пружних м’язах молода напруга…
А замика найменший… Дрибуля,
ковта повітря ротом скільки сили,
аж крутиться в ногах йому земля,
аж в’яжуться йому на шиї жили…
Але і в нього є мета своя:
рукою найсильнішою дістати –
і він через не можу набавля,
як інші вже не можуть набавляти…
Серединка – хитрує… Се чи те,
їй байдуже до того і до того:
у коло заводій не заведе –
нагода посміятись буде з нього…
А заводій лютує… Ще одне
зусилля – і упреться він ногою,
навколо себе дуги крутоне,
розсипле, мов курчаток, за собою…
Найменшому цього не знати… Не
утримавишсь, летить сторч головою…
Отак усе кінчається… Уже
ті хлопчаки давно повиростали,
а наша пам’ять нам не береже
ні день – коли, ні місце – де стояли…
Що час і місце?.. Згадувать дарма…
До слова пригадав… Та це миттєве…
Як днів змарнованих у нас нема,
то незмарновані, – питаю, – де ви?..
