А я його чекав, хоч знати,
коли він прийде, ще не знав…
Поміж садів біліли хати,
грав коропами мутен став…
Ілля, проїхавши горою,
кілка вогненного забив
і хмар густою бородою
пів-обрію відгородив…
І заходився гарцювати –
і тут, і там, і навкруги.
І заходились малювати
по сивих спинах батоги…
Вони не слухалися – хмари.
Вони ставали на диби.
Вони, що вдень були отари,
кришили іскрами лоби…
І задкували, й хитрували,
шукали, як би утекти…
Вони свічками уставали,
згинали, наче лук, хребти…
Та він упорався із ними
і, натягнувши поводи,
сипнув дощинами рясними
і на поля і на сади.
Та натоптав грушеву люльку
міцним домашнім тютюном
і, до землі простягши руку,
він посміхнувсь, як агроном…
