Присвята
Тут все з дитинства серцеві знайоме.
Все, як було колись, воно моє,
але між брів лягла тривожна втома,
та, що літами мудрість додає.
Поволі хвилю сизий став колише,
в садах біліють теплі стіни хат,
і не лякає вечорову тишу
мрійлива пісня хлопців і дівчат…
Про що мені ви шумите сьогодні,
стрункі тополі й горді ясени?..
Пасуться коні ген на оболоні,
як паслися колись після війни,
і палять ватру пастушки ночами,
і вітер дим поволі підійма….
Хіба про те, що вже мене між вами,
жалій чи ні, а вже таки нема…
Нехай і так… Та, спогадом зігріте,
тепліє серце, й радісно мені,
що половіє знову в полі жито,
що родяться тут діти і пісні…
Нехай і так… Та радісно на серці,
що не стачає хліба і води,
й при зустрічі веселі односельці
запрошують: провідати зайди…
Пролог
Нехай за обрій нас дороги
зовуть, ведуть, на крилах мчать –
але на батьківські пороги
судилось нам із них вертать…
Нехай бентежить серце мрія, –
бентего, серце нам зігрій! –
та рідна мати обігріє
теплом іще не знаних мрій!
Хай кожна думка, кожен атом
нас на майбутнє націля!
Якщо земля – всьому початок,
вона й вінець всьому – земля!..
Частина перша
С и н
Оце нарешті від гостей вдалося
втекти сьогодні в поле… Скільки ж це
минуло літ відтоді, як з Данилом
орали під буряк ми восени
і, задрімавши, в лісосмугу влізли?
(Іде поволі).
А ось і місце те… Ого які
у небо клени вигнались! Щоправда,
помітно, що підсажені пізніш.
(Задумався).
…То наша була таємниця.
Молилися спочатку, щоб зима
скоріше впала, наче дітлахи
батьків чекають з міста, щоб гостинці
під ліжник поховати в кулачки.
Але найгірше трапилось весною:
за днями дні збігали, незабаром
уже й у поле виїде бригада,
а в нас, хоч плач, а саджанців нема…
То наша була друга таємниця…
(Щось думає).
А втім, я ж сьогодні ще не знаю,
де він і як зумів їх роздобуть…
А третя наша спільна таємниця
була… Ні-ні!.. Не смію те чіпати,
що сам одрізав, мов окраєць хліба,
від чого сам на віки вічні зрікся,
що бур’яном високим поросло.
(Тихесенько співає).
Ой чий то кінь стоїть,
шовкова гривонька-а?
Ой сподобалася,
ой сподобалася
козаку дівчина…
Не так та дівчина,
як біле личенько.
Подай же, дівчино,
подай же, гордая,
на коня рученьку…
(Сідає у задумі на межу).
Стривай! Таємне стало нетаємним:
та це ж вона для того пристаралась,
а виручила вже відтак й мене…
Спасибі тобі, ластівко, спасибі!
(Устав, дістав цигарку, повагом пішов далі).
Таж скільки ж це не був я тут?.. Ага,
ось восени мине дванадцять років,
третина тобто тих, що вже прожив…
А чи прожив?.. П’ятнадцять в школу бігав,
псував батькам, собі і людям нерви,
ще рік гуляв – казали мати, – пас
дівочу череду.
(Посміхнувшись).
О, в мене мати
як скажуть слово – наче цвях заб’ють
у місце найболючіше… Потому
на трактор пряма з курсів… Перший рік
я плакав, бригадир – ходив, як хмара,
але мовчав і навіть не повчав –
і добре ото діяв… Треба буде
провідати його у вихідний,
як сам не зайде якось випадково…
Здалеку чути г о л о с.
Г о л о с
А я його по всіх кутках шукав
та й думаю: дай вигляну у поле,
як там і що там? Аж і він ось де.
Хіба – що, синку, тягне?
З’являється б а т ь к о.
С и н
Тягне, тату,
а може, й ні, а просто відпочить
так закортіло вдома на природі…
І від гостей…
Б а т ь к о
Таке ото сказав!
Відпочивають у саду на лавці
або найкраще влітку – на ставку.
(Щось роздивляється).
Дивись, з пшениці вибігли, і стали,
і голубіють на межі – які!
С и н
А й справді, гарні дзьобики…
Б а т ь к о
Отямся!
Хіба не признаєш уже сокирок?
А он – волошки, а ще трохи далі –
оті, оті, – біліє гадай-зілля,
а там горошок в’ється, а будяк,
як парубок з джмелями-хлопчаками,
бундючиться червоно на межі:
– Що, заздрите мені?..
То заздріть-заздріть,
я тут господар, тут моє князівство,
на перехресті сорока вітрів!
Дивляться: син на батька, батько на сина.
Що, сину? Говорити красно батько
почав?
Син посміхається.
А хочеш, піділлєм гіркого
й розбавимо.
Іде поволеньки і син за ним.
Ти не пішов – утік
із хати в поле… Мабуть, голос крові
прокинувся у серці.
С и н
Ви про що?
Б а т ь к о
Про г о л о с крові… Що, не чув, не знаєш
а чи не хочеш… От у тебе взимку
ми гостювали з матір’ю… Свати,
товариші твої (чи як їх звати)
і подруга невістки підпили
й співати заходилися… Співали
і тих, і інших… Ти сидів глухий,
хоч до пісень ізмалечку завзятий;
вискакував на кухню, покурить
на коридор виходив, сина бавив,
бо він злякався галасу того.
Аж поки я свою не заспівав.
(Співає).
Та ой пий, коню, та оцюю воду,
це ж вода холодна…
це ж вода холодна…
Та ой як мені та її пити,
як вона солона,
як вона солона…
Пригадуєш?.. Ти сів навпроти мене,
очима потеплів і ворушив
чогось нервово пальцями.
С и н
Ви, тату,
ще маєте сказати щось?
Б а т ь к о
Атож,
я і кажу, що ти утік у поле
шукати роду нашого стежки,
та чи знайшов, іще цього не знаю,
бо все мина. І хоч не пропада
ніщо без сліду, а твоє вже…
С и н
Батьку!
Б а т ь к о
За далями уже, за туманами,
неначе казка, вигляне й зника,
щоб знову принагідно подражнити,
полоскотати серце чи п’яту,
залежно, що ще піддається.
С и н
Батьку!
Ну що це з вами коїться? Чого,
за що мене ви хочете прогнати
ізвідціля?.. Чи я чим завинив,
а чи моя дружина…
Б а т ь к о
Сину, сину!
Хоч не кричи, бо добре видно й так –
дурний єси… І мав би я журитись
твоїй простоті вбогій, але ж ні:
почав тебе, немов малого, вчити,
що то за квіти… В місті ти навчивсь
заптувать лише ціну базарну
у тих, що знають їм лише ціну…
Хоч закурили дай за цю науку.
Син дістає цигарку.
Тепер пригадуй ще: оце – пшениця,
а жито покажу тобі опісля –
воно гінкіше й зеленню темніш…
А втім, для чого це усе тобі –
відпустку відгуляєш і поїдеш
від матері і батька… А від жита
втечеш, не сердься, сину, й поготів…
С и н
А може, й ні… Чого тікати маю.
Поїду просто, як сюди приїхав:
і там робота є, і є батьки,
і, врешті, є обов’язок…
Б а т ь к о
То – правда,
і там потрібні люди… Уважай,
що зіпсувавсь на старість мій характер,
але покращала у нас земля
і люди…
Ідуть мовчки. Кожен думає щось своє. Зникають.
Частина друга
Хата у саду. Чистий двір. М а т и й н е в і с т к а пораються у дворі.
Н е в і с т к а
І що таке з ним коїться, не можу
я, мамо, зрозуміти далебі:
за вікнами сіріти починає –
вже й прокидається; як череда
стовпом пилюку на дорозі здійме –
у поле поспіша… Вже навіть сина
забув і поміча лиш уночі,
коли малий розплачеться..
М а т и
Але
хоч устає тобі допомагати?
Н е в і с т к а
Таж тільки він його забавить може.
Пошепче щось, полюля, погойда,
до щічечки притулиться щокою,
переповиє, аж сопе малий
від задоволення.
М а т и
О, то прикмета, –
якщо сопе, – іще покійна мати
казали так, – то виросте козак
батькам на втіху і на гордість людям.
Н е в і с т к а
Коли ще буде втіха, та, коли
гордитимуться ним, а ось тепера
у мене, мамо, дуже мало втіхи:
є чоловік… А де він – є?.. Нема.
Побіг у поле. Ходить, землю нюха,
до тракторів унадився… Уже
приходить, як з роботи, у мастилі…
Ти, – каже, – знаєш, я їм носа втер.
Регулювати клапани Данило
почав та й насміхається: ось він,
механік з міста, наш у дошку хлопець, –
кажу без перебільшення я, – вас,
мої шановні, як вовків, боїться…
Так я його за поперек узяв
та у вагончик, на кілочок двері
із цього боку, звісно, зачинив…
М а т и
Він і Данило – із дитинства друзі,
точніше, друзями були… У місті
чи дружить він із ким тепер так само,
як з Данилом?
Н е в і с т к а
Атож, напевно, є
з ким чарку випити, на полювання
увосени тікати від сім’ї;
ба навіть двічі дичину додому
в позаминулім році принесли.
М а т и
Та що ти, дочко! Він же в нас боїться,
як ріжуть навіть курку… То вони
у котрогось мисливця відкупили,
аби не повертатись впорожні…
Ось прийде, заходися щось зрізать –
побачиш, як до саду утече.
Н е в і с т к а
Якщо тікати буде, так у поле…
М а т и
Чи не ревнуєш, дочко, ти його
до походеньок у свою бригаду?
Він в полі виріс. Там стежина кожна
і кожна бадилинка й колосок –
для нього щира мова і розмова.
З’являється б а т ь к о. Він пильно прислухається до їхньої розмови.
Н е в і с т к а
Ні, не кажіть цього… Він відпочить
сюди приїхав… Де ж той відпочинок?..
П’ятнадцять днів уже, як ми у вас.
В кіно сходили раз та двічі в школу,
бо вперше на застали отого
учителя, з котрого добре воду
поповарив, ще бувши школярем…
Як стрілися – поручкавсь і сміється:
“Моя домашня вчителька тепер
мене перевиховує щоденно”.
М а т и
Отож тобі я і про це кажу,
що він тут виріс, тут стежина кожна,
людина кожна, кожен колосок –
для нього щира мова і розмова.
Б а т ь к о
І хліб і сіль. А коли вже на те
пішло, то, дочко, мабуть, більше – ноша,
котру людина все життя несе,
аж поки зможе дітям передати,
заздалегідь упевнившись, що їм
вона не для забави…
Входить с и н.
С и н
Тату! Тату!
Розмову маю з вами…
Б а т ь к о
То пішли,
не будемо отут їм заважати.
М а т и
Та будьте вже… Ми підемо собі.
Щось на обід варити треба… Їсти
обоє ж не відмовитесь?..
Б а т ь к о
Нема
дурненьких відмовлятись від обіду.
(Синові).
Хоч зайвої тут чарки й не наллють,
(до всіх)
у нашому дворі. Таких шукай,
скажімо, у сусідів чи у місті.
М а т и й н е в і с т к а виходять.
То що хотів ти, сину, говорить?
С и н
Оце весь двір облазив я сьогодні
від хати й до дороги, все обстежив,
сім раз приміряв, а тепера вас
прохатиму дозволить оті груші,
що в сорок сьомім посадили ми
і за яких повішав козенят я,
що листячко об’їли, – слава богу,
що мати нагодилися із поля
й ножем поодрізали мотузки, –
мені на цьому тижні попиляти.
Б а т ь к о
Звичайно, як спиляєш, я тебе
повісити, мов козенят, не зможу,
але паском ще добре відчешу
по місці отому, яким в дитинстві
до голови йде розум…
С и н
Ну, тоді
бувайте здоровенькі! До сусіда
піду просить уклінно уступить
п’ять соток від дороги… Батько рідні
відмовили…
(Залишається стояти).
Б а т ь к о
Іди!
С и н
(Все ще стоїть).
Та вже піду,
хоч у сірка іще очей ніколи
не позичав.
Б а т ь к о
А воно й видно, сину,
що не в сірка, а у дружка… Сірко
посовістився б на твоєму місці
на раду до чужої чужини
іти, батьків, дружину поминувши…
Оце діждався батько! Устругнув
синок… А може, ви з Данилом
домовитесь в кущах та уночі
сади в селі обпатраєте…
С и н
Тату,
то він вам розказав!.. Таж я йому…
Б а т ь к о
А він – тобі, а я – обом вам якось,
то й матимем олію… Голова,
та голова, в котрій нема олії,
була, і є, і буде гарбузом…
Довго обоє мовчать. Потім кожен дістає свої цигарки. Батько прикурив. Син облапує кишені – шукає сірників.
С и н
Немає… Дайте, батьку, прикурить…
Б а т ь к о
(дає синові прикурити від цигарки).
Вогню мені не жалько… Жалько, сину,
що розуму я не навчив тебе…
Ні, ні… Не те, мабуть, кажу… Є розум,
але для чого він тобі, коли
мені на старість завдаєш ним жалю…
От вирішив залишитись… Чи ж я
не сам тебе, скажи, схиляв до цього?
С и н
Та ви, звичайно… Але тільки як?
Сміятись почали, немов з хлопчиська,
повчать: оце ось квітка, а оце…
Б а т ь к о
(примирливо).
Я не повчав тоді тебе, а бився
за кров свою в тобі… І, може, тому
гарячкував…
С и н
І я гарячкував,
коли пішов з Данилом говорити
про те, що хочу залишитись тут.
Б а т ь к о
Вже й передумав?!
С и н
А напевне, батьку,
тут треба передумувать… Прошу
хоч соток п’ять для мене відступити
оцього двору… Маю ж десь я жить.
Б а т ь к о
А як же ми? Хіба нема в нас хати
чи, може, є, та буде замала?..
С и н
Ні, тату, хата ваша не для мене.
Я не же на рік і не на два хотів…
Та і тікати з двору не збирався,
та, мабуть, в кузню поспішив з ярмом,
забувшись, що нема іще й телятки…
(Довго мовчать).
Б а т ь к о
А ти – настирливий таки…
С и н
А ви?
Б а т ь к о
Та, мабуть, що обоє ми – рябоє…
І доста вже на цьому…
С и н
То й нехай…
Б а т ь к о
Бери ті сотки. А грушок чіпати
таки не дам, їй-богу…
С и н
(весело). Нічия!
На полі – ви, а я вас – дома, тату!
Б а т ь к о
А у Данила?
С и н
(сміється).
Тату, то – дурне,
тож я гарячкував тоді… Не варто
і не потрібно згадувати те…
Б а т ь к о
Хай буде так. Але не поспішай
сурмити перемогу. Ще дружина
твоя і мати кинуться у бій,
а він лише останінм бути може.
С и н
От я його, останнього, й боюсь…
Б а т ь к о
Удвох й дружину легше, сину, бить,
а матір ми вбалакаємо якось.
(Гасять цигарки. Йдуть до хати).
Частина третя
Великий двір, хата, повітка. Тут же, трохи збоку, колодязь. Трохи далі – пориті канави під фундамент. Появляється с и н.
С и н
Всіх обійшов, здається… Отже, будуть
Петро з Іваном, Федір із Грицьком,
Павло й Данило.
Помічає м а т і р, що сидить на лавці і витирає фартушком очі.
І чого ви, мамо,
розплакалися?
М а т и
Як це я – чого?
Ти хоч і молодий, а вже бувалий:
служив у війську, працював у місті,
увечері товсті книжки читаєш,
одружений і син уже росте,
а розуму ти й досі не нажив,
коли таке питаєш, сину… Завтра
уже мені й до лавки не поткнись,
бо люди засміють.
С и н
Чи ж засміють?
М а т и
Еге ж, у тебе з батьком запитають…
Коли і пожаліють сивину,
то думатимуть всі небезпремінно,
що з батьком ми сякі й перетакі.
Щість років, як ввійшли у нову хату,
а сина не приймаєм…
С и н
Мамо, мамо,
чого ви так погано про людей
подумали?.. Хіба ж вони не з вами
вік звікували у однім селі
й не знають вас і тата?..
М а т и
Знають, звісно,
та скажуть, що старі, немов малі,
із розуму потроху виживали
та й вижили і в хату не пустили
невістку з сином…
З’являєтья б а т ь к о. Ні с и н а, ні своєї д р у ж и н и він не бачить.
Б а т ь к о
Всіх би до ноги
отут передушив, та гріх на душу
ніяк не можу взяти… Доведеться
помолотить ціпурою, щоб пір’я
летіло з них!.. Чи бач, які удатні,
гарнюні… Налупили п’ять десятків
та й кубляться із раночку до ночі
під вишнями та грушами… Акиш!
Подохли б ви йому, як ще не вміли
вилазити із сита.
(Виганяє квочок з-під дерев).
Бабо, чуєш!
М а т и
А таки чую вже, бо як не чути,
як на кутку Мелашничім почули
і мчать з бочонком і відром до нас,
щоб якось цю пожежу загасити.
Б а т ь к о
Стара, та чи я возом зачепив
твою стару спідницю, що так строчиш,
як сотня кулеметів у війну?
М а т и
Ти знов про кулемети річ зачни,
про Сталінград, де не боявся фріців,
а жінки побоявся…
Б а т ь к о
Та боюся,
але немає вже тікати сили,
отож тому й гукав тебе…
М а т и
Спасибі, що гукав, а то б заснула:
і пенсію дали, й синок приїхав
з дружиною і внуком… Щоб малий
не заважав бабусі вік дожити,
син заходився хату будувать,
а батько… батько масла підливає…
Ті у міста тікають, а мій з міста
приїхав і привіз до нас невістку,
бо поле, бачте, тягне… Ось поставить
в дворі моєму хату, то уже
його до міста зроду не заманять
ні свіжі калачі, ні вихідні,
що два на тиждень зряду…
Б а т ь к о
Слухай, жінко,
воюй з одним котримось, бо як двох
захочеш бити, будеш, бідна, бита
й жалітися не матимеш кому,
хіба невістці… Так уже й невістка
до нас, здається, в табір перейшла,
як тільки з нею ми порозумілись…
От я її питаю: ну, скажи,
яка різниця між селом і містом?
Там – вулиці, і вулиця – у нас.
У вас працюють, в нас – теж не гуляють.
У нас – електрика, у вас – неон,
зате у нас і зелень, і повітря,
як молоко… Сміється: говоріть,
зате у нас у місті дві кімнати
і ванна з туалетом…
З’являється н е в і с т к а.
Н е в і с т к а
То це ви
кепкуєте прилюдно з мене?
Б а т ь к о
Що ти?
Я ж обіцяв тобі, що більш не буду
наш нужник туалетом величать…
(Серйозно).
Але земля залишиться землею,
а людям вічно хлібом буде хліб,
чи білий він, чи сірий, а чи чорний,
учинений чи прісний, бо у нім
і сила наша, і любов, і совість..
М а т и
Авжеж, і совість… Хитро повернув,
хоч їхав так далеко, що й не видно
було ізвідси, що за крам везеш.
Б а т ь к о
Вже як везти, нехай візник печеться,
аби даремно коней не томив
і все довіз додому, не пропивши,
і помирив гостинцем вас усіх,
щоб ви не кудкудахкали, мов кури…
С и н
Чи помирали зовсім, не скажу,
та привезли примирення…
Б а т ь к о
(Сміючись) Нарешті
я прислужився вдома. Не за “так”,
не за “спасибі” їм і п’ю із вами…
До своєї д р у ж и н и.
Піди, стара, до Саньки. Попроси
позичити десятку на гостини,
бо в сина брать не хочемо, мовляв,
а їхать у районну ощадкасу –
півдня даремно пропаде… Вона
нікому не позичила ніколи,
зате зуміє швидко роздвонить
іще до вечора на всі усюди,
що заходилися з усім цим ми…
До с и н а.
А як у тебе? Чи застав удома
усіх, як намічали?
С и н
Та, здається,
усіх, що ви назвали, обійшов,
поговорив із кожним… Отже, будуть
Петро з Іваном, Федір із Грицьком,
Павло й Данило…
Н е в і с т к а
Побіжу до хати,
бо вже співає, видно, наловив
карасиків з линками…
Залишає їх.
М а т и
(ідучи з двору). Ні поплакать,
ні посваритись вволю не дадуть.
Піду, мабуть, до Саньки – щось та буде.
А точно – вже хоч там наговорюсь…
Входять х л о п ц і: П е т р о, Ф е д і р, Г р и ц ь к о з П а в л о м.
І в а н
(жартома співає).
Чи це свати,
Чи не це свати,
що не вийде ніхто з хати,
хліба-солі не виносять
і у хату нас не просять?
П а в л о
А ось і ми, господарю!
Б а т ь к о
(синові). Ходи-но
людей зустрічати. Запроси до хати,
неначе в тебе є уже вона,
а через мене передай дружині,
що вже усі у зборі. Хай несе
сюди пригощення…
(Іде у хату).
С и н
Прошу, прошу,
товариші й соратники, до хати!
Спасибі, що провідати прийшли,
спасибі вам, що не погордували…
(Розгублено).
А де Данило, хлопці?..
І в а н
Та забіг
Виходить б а т ь к о.
узять торбину з житом, щоб у тебе
замутрувать… Хай вічно буде хліб
у хаті. Та й до хліба…
С и н
(до батька). Отакої-о,
обох нас, тату, доконав Данило!
Б а т ь к о
Бо він завжди землі тримався, сину,
а здавен іще сказано: земля!..
З’являється Д а н и л о з вузликом.
Д а н и л о
Що правда, дядьку, то не гріх… Добридень!
Вона не може вічно нам давати,
коли ми їй нічого не даєм,
бо стали надто горді чи ледачі…
Б а т ь к о
Його зайняти легше, ніж спинить.
Присядьмо, хлопці, лектора оцього
домашнього послухаєм…
Д а н и л о
Е, ні!
Я, дядьку, краще потім докажу
усе, що мав сьогодні вам сказати,
як новосілля будемо справляти,
а ви вже краще нас благословіте.
Виходить н е в і с т к а з келишком та квартою в руках. Б а т ь к о все це забрав у неї. Наливає кожному, приказуючи: “Благословляю!”
Епілог
Чотири стіни – не чотири кордони,
котрі розмежовують “наше” й “моє”.
Чотири стіни – не сімейні канони,
не звичка, що нам на заваді стає.
Дивитися їм на всі сторони світу –
на південь, на північ, на захід, на схід,
щоб бачити землю, у зелень сповиту,
щоб знати в народі частиночку – рід.
Чотири стіни – наче гавань людині
по праці: утома нехай помине.
Чотири стіни – то колиска дитині,
в котрій колисали і вас і мене.
Чотири стіни – як під небом, під дахом,
і сад, як стіна, й дітвора у дворі,
і вікна до сонця, і двері до шляху,
з якого додому нас ждуть матері…
Про це не годилося б нам забувати,
якщо ж нагадав я, даруйте мені.
Чотири стіни – це, як мовлено, хата –
і казка і приказка тут без брехні…
