Вечірня мла налляла із вікна
мені в кімнату сутінки холодні:
все стало сірим – стіни, стіл, вазони
і звук струни, як лопнула вона.
Нервово молоточком стука в скроні,
аж по кімнаті котиться луна…
Нехай собі… Вона ж того не зна,
що так було сто літ, як і сьогодні.
Ось я її пожежею заллю,
як тільки встану, світло запалю.
Але сиджу, вичікую, бо знаю,
що не посмію я цього зробить:
то мить хотіла в мене відпочить…
Нехай – інакше як її спіймаю?..
