Рипнула дверима осінь,
пилом закрутився жовтий лист,
а за ним простягся по дорозі
передсмертний листопаду блиск.
І тремтяче перекотиполе
притуляється до ніг благанно,
мов шепоче:
«Як же рано… як же умирати рано!..»
І котиться геть, таке безпорадне і голе…
Неба прозорі очі
затулило віями-хмаринами.
Вітер щоки цілує, лоскоче,
поросям верещить між колінами…
І навколо так холодно, холодно,
наче в жилах вся кров замерзла!
Серце моє, піснею проколоте,
вже не буде нам тепло й весело.
- Наступний вірш → Володимир Сосюра – Рани гніву
- Попередній вірш → Володимир Сосюра – Розстилає вечір рядна
(Оцінок ще немає)