Потопало сонце за житами,
Над ланами блисокм полилося…
Ти сказала: “Ви такі холодні,
Як оце колосся”
* * *
І сказала, й тихо плакать стала…
На межу, зволожену росою,
Ти сльозу ронила
За сльозою.
* * *
Похиливши голову в задумі,
Колоски ти рвала несвідомо…
І погасла радість межи нами,
І печаль повіяла знайомо.
* * *
Тихо ми верталися додому,
Не бриніла срібна нить розмови,
І до тебе не знайшов я в серці
Ні краплини жалю, ні любові.
* * *
Ой чого ж, коли літа минули,
Так до тебе прагну я тужливо,
І здається, що без тебе жити
Неможливо.
