Вона прийшла. Іде лісами.
А вже давно зів’яло все,
О скільки ніжности і жалю
Вона в душі своїй несе.
Побачила клен-древо журне,
І зупинилась перед ним,
І доторкнулася рукою:
«Будь на вмиранню золотим».
Угледіла калину в гаї…
Додолу тихо капле кров.
«Засни, забудь… Най квітне щастям
У білих снах твоя любов».
А небо сіре мла вкриває.
На всім лежить холодна тінь,
І тихо, тихо. Лиш синиці
Кують сріблясте «пінь-пінь-пінь».
І прихилилась до берізки,
І скорбно дивиться в поля.
«Люблю, люблю. О Боже милий,
Яка сумна твоя земля!»
