Володимир Свідзінський – Потопало сонце за житами: Вірш

Потопало сонце за житами,
Над ланами блисокм полилося…
Ти сказала: “Ви такі холодні,
Як оце колосся”

* * *

І сказала, й тихо плакать стала…
На межу, зволожену росою,
Ти сльозу ронила
За сльозою.

* * *

Похиливши голову в задумі,
Колоски ти рвала несвідомо…
І погасла радість межи нами,
І печаль повіяла знайомо.

* * *

Тихо ми верталися додому,
Не бриніла срібна нить розмови,
І до тебе не знайшов я в серці
Ні краплини жалю, ні любові.

* * *

Ой чого ж, коли літа минули,
Так до тебе прагну я тужливо,
І здається, що без тебе жити
Неможливо.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобався вірш? Поділіться з друзями!
Теми вірша "Володимир Свідзінський – Потопало сонце за житами":
Залишити відповідь

Читати вірш поета Володимир Свідзінський – Потопало сонце за житами: найкращі вірші українських та зарубіжних поетів класиків про кохання, життя, природу, країну для дітей та дорослих.