Княгине картопле, як народ наш тебе поважає,
як в тобі віднедавна народ наш не чує душі!
Коли землю орють. І тоді, коли в землю саджають
і кладуть твої бульби у борозни під лемеші.
Княгине картопле, як народ наш тобі догоджає!
Як у неба благає для тебе дощів і тепла.
В люту сушу він хмарою ладен прослатись над краєм
і дощами проллятись, щоб ти виростати змогла.
Княгине картопле, як народ наш тебе доглядає —
срібним заступом любить і любить сапою тебе.
Навесні пошарує, а влітку, дивись, підгортає,
і радіє на цвіт-ряботиння твоє голубе.
Княгине картопле, як народ наш завжди пам’ятає,
що з чорнозему ти. Що із супіску ти. Із піску.
Що розсипчаста. Біла. Солодка. І ревно благає,
щоб такою була і зосталась на довгім віку.
Княгине картопле, як народ наш тебе величає
за білок, що будує, а також лікує усіх.
Недарма тебе яблуком хтось земляним називає —
скільки яблунь-городів повсюди у нас земляних!
Княгине картопле, як народ тебе не забуває —
восени на городи всією сім’єю ідуть.
Той упав на коліна. Той голову низько схиляє.
Всі копають. Збирають. І в погріб мішками несуть.
Княгине картопле, як народ тебе благословляє —
всі сорти, які є: бородянський, веселку і темп.
Ані олев, ні сулев, ні поліську не забуває,
як він вдячний землі, що сортами такими росте!
Княгине картопле, як народ наш тебе прославляє!
Кожна хата — це храм, що твоїх прихожанів збира.
Скільки храмів таких у безмежному рідному краї!
Ми живемо під сонцем картоплі— під сонцем добра.
