Куди б поїхати, скажіте,— в світи близькі, в світи далекі?
У Яловець, Лопушну, Шепіт — на верх який, в село яке?
Щоб знов послухати на волі гірських струмків орлиний клекіт,
відчути знов бескеття неба на грудях — дике і стрімке?
А, може, в Альпи Мармароські, на гору Петрос, де у зворах
чекає рись на мене хижа й чигає беркут в вишині?
В Білотисянському лісництві понюхати б мисливський порох,
в Чивчино-Гинявському краї послухати б струмків пісні!
А може, до Попа Івана – так, як колись в юначі роки?..
До Чорногори, а вже звідти гайнути далі, у Буркут?
Пройтись слідами молодими обважнілим кроком,
навідатися у Путилу, не обминуть Розтоків, Кут…
Куди поїхав У Кострия? А чи в Космач? А може в Косів?
На гору Стіг? В Кіз`ї-Улоги? І чи на річку Перекалаб?..
Щоб зорі падали із небай згоряли у моїм волоссі,
і щоби місяць, як опришок, торкався до мого чола?
Як добре знати: не забули! Як добре знати, що чекають!
І Луковиця! І Говерла! І Ясиня ! І Піп Іван!
Колись в юначих сподіваннях у гордому гірському краї
до сонця в небі доторкнулась моя весела голова!
