1.
Так — лиш поет…
Та серце захотіло
Вас тільки вперше і без вороття:
Нагої таїтянки смаглим тілом
Все чарувало заздрісне життя.
І от — буя тропічний шал волосся,
Гранати лиць і перс тугі плоди –
Все, що пекло уяву, що верзлося
В жагучих снах палкої самоти.
О, хай життя, як завдання Фермата,
Та древній бог, що ним живе земля,
Вам смагле тіло п’яним ароматом
Прадикої дівочости налляв.
2.
Не дала мені доля сталевого зору,
Ані м’язнів бронзових, ні жилавих рук,
Щоб вести корабель в далечінь неозору,
Там, де неба і моря блакитний лук.
Щоб під мірний гексаметр співучої хвилі
Стрінуть землі незнанні рожевих птиць
І жерців, що завмерли в блаженнім безсиллі,
І покірних рабів чорношкірих цариць.
Роковане коло! — червоних рифів.
Золотого піску, діямантових гір,
В непорушнім спокої замріяних грифів.
Що зміряють і важать нещадний простір.
Сушо й море, скарбів ваших не затаїти:
За архіпелагом моїх марінь
Як міраж океану мріє Таїті —
Пливучого острову золото й синь.
Не віриш? Не хочеш? Чи ж вічно кара?
Прости… Хоч хвилину надією будь,
Що ще жде мене чорний прапор корсара,
Двощогловий бриґ і блакитна путь!
