1.
Ти була Еспанія, Еллада…
Все летить нестримно, як стріла.
Розпадається остання влада
В пазурях голодного орла.
Майже вчора ще гули гармати,
Переходили тугі полки.
Древня, підмогильна Вічна Мати
Усміхалась крізь віки.
І розтанула під вий номада
Ніби привид сивоголубий.
Де пливли Еллада і Гренада —
Знов кістки, руїни і горби.
2.
Персеполіс у бурі і огні
І Олександра божеська десниця.О. Ольжич.
О, серце крихке, душе кам’яна й окаянна,
Чи чуєш, чи бачиш — кінчається згаслий ваш світ!
Епоха, епоха відходить від вас невблаганно —
І де ж ваш притулок? І хто ж залишив заповіт?
Осіннім дощем вижирає проржавлені барви
І все розпливається, все заникає в імлі.
Лишається тільки в залізо зокований варвар
Та гнані у безвість, відірвані діти землі.
Ні краю нема, ні кінця пророкованим мандрам
Пустелями нив, цвинтарищем осель і дібров,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Де ж Персеполіс твій, тьмянозорий і злий Олександре,
Сонце битв духотворчих і яра на лезах любов?
3.
От і йде
Шепчучи „засни”,
Білий день Чорної весни.
Занімій
Зв’ялена рука —
Цвіт німий.
Прозелень гірка.
Дощ — і той
Старчими слізьми…
Самото,
Одури і візьми
Без пісень
Сонця й далини —
В білий день
Чорної весни.
