В душі — глибока павза.
І. Франко.
1.
Осінні зорі ніби іскри
Роздмухує холодний вітер,
А місяць жовті зуби вишкірив
І заховавсь за віти.
Дарма. Від мене не сховаєшся,
Мій лисий ласий баламуте!
Пора спочить, пора покаятись, —
Вже зір твій мутен.
Бо це ж не травень, не побачення,
Це — жовтень.
Згас короткий день.
Зима по листю кіт затрачених
Стопою білою пройде.
2.
А ти хотіла щастя й волі? —
Ні, відцурайсь навік.
Вже я терпкавий трунок болю
Давно ковтати звик.
Ото ж навчись і ти ковтати,
Ти, сестро пізніх літ,
Бо що ж ще маю я вписати
В осінній заповіт?
Що на могилах зійде вбогих
Не ярий пурпур слав,
Лише — молитвою до Бога —
Зелена пісня трав?
3.
Будуй чи не будуй — однаково!
Вітрами простір цей яриться.
Дні Праги, Києва чи Кракова
Все ті ж: сакви і патериця.
Все дме та й дме. Всіма щілинами
Гуде крихка трьохстінна хата.
Глухими ревами звіринними
Нагая рівнина понята.
Ще мить — і хижі хвилі повені
Заллють і візьмуть утлі стіни,
І знову дні підуть мандровані
У вітровий безкрай пустині.
І серце знов на попіл спалиться,
І з попелу спалахне сила.
… Сковороди кобзарська палиця
Скалічені замінить крила.
