Роман
1.
І от, коли ворожиш: жить,
А чи прийняти праву кару,
Між смарагдових лук біжить
Молочна бірюза Ізару.
І, знявшись у глибоку синь,
Смерекові згубивши скальпи,
Вдивляються у височінь
Камінним оком сизі Альпи.
І вічність сяє. Й дні пливуть.
І, мандрами і болем стертий,
Вже майже знаєш, як забуть,
Що сонце це — є сонце смерти.
2.
Ви — саме така, як марив:
Не Гретхен і не Кармен, а
Зовсім інші чари —
— Замужня нареченна.
Все у Вас — тут, а не одне,
И шукати не треба, не варто.
Щось у Вас є від Джоконди
Леонарда,
Щось від феї,
Від видив казково-безсонних.
А ще щось від моєї
Земної Мадонни.
3.
Давно не розмикалися уста.
На кожен рух лягає пізній спокій.
Так рани зарубцьовуються. Так
Надходить осінь в повняві високій.
Шумить таємніш ще густа листва,
Що де-не-де в ній золотіють плями.
Німіє спів. Несказані слова
Тремтять понад стернистими полями.
4.
Гори і озеро — келих розлогий,
Повен молочної синяви вод.
В липах старезних серпневі еклоги
Вітер співать починає. І от
Радість кінчиться нескінчена, пізня,
Радість остання..
Осінніх сузір
Розсип дзвенітиме… Може ще пісня
Слабо лунатиме в сонний простір.
5.
У парку квітники та урни.
Яриться серпень жаром барв.
Якась юнацька снить безжурність,
Що не передчуває кар.
А кара буде — розум знає
Ще не скінчиш вино допить,
Що й не дихнеш спізнілим маєм,
Як все прийдеться окупить.
6.
Ти серпень днів стрічаєш на межі
Жаских епох.
Тут затишок ще дише
І над баварським озером лежить
Така глуха, немов балтійська, тиша.
Невже ж гула найзгубніша із війн,
Гарчали повзи, вибухали бомби,
Ховались люди в темні катакомби,
Та не щадив їх той безокий бій.
І вік Аттіли знову воскресав,
В неволю йшли і рабство квітло знову,
І варварським огнем жорстоких слав
Освітлювало жалісну Віднову.
О, голізно історії! Тоді
Ти був немов глухо-німа Кассандра,
Що ось тепер — на суші і воді —
Приречена непроминущим мандрам.
А тут — куток, де затишок і мир,
Що їх війна байдуже оминула,
Де блакитніє лагідний простір
Прозорих вод
— і де душа заснула.
7.
Вся путь — колобіг неустанний.
Ось день зміняє рання ніч.
На станціях киплять каштани,
Веде осінній вітер річ
Про те, що буде, як і було,
Він все це знає наперед:
Розлуку з залізничним гулом.
Цілунків пізніх мертвий мед.
8.
Осінній парк і ще одне розстання,
І строфи Рільке…
Ах, чому не дощ?
Чом цей нещадний попіл умирання
І далечінь ще не відбутих прощ?
Суха листва, покорчена від спеки,
Зів’ялі квіти, спалена трава…
Скажений Вересне, ти — вісник небезпеки.
Тікать втекти, ще поки не урвавсь
Останній стик, останній стиск долоні,
Останній зідх…
Натягнена струна
Іще тремтить. Та вже срібляться скроні
І гасне неповторена весна.
9.
Мій Серпень буде дівчина, не ти:
Занадто в тебе спогадів і яду.
І що ж тобі ці вірші і листи,
І пісня болю в шумі листопаду?
Тебе чекає ванна і готель,
І чергове повторення обряду,
Мене ж — гірський потік і — серед скель
Сріблястий цвіт із зоряного саду.
