Пам’ятаєш, як певно, як владно
Ти вела лябіринтом любови,
Аріядно моя, Аріядно!
Сонця й літа нестримана повінь.
І коли б не смагляві ті руки,
Не ті очі сафірні, як вічність.
Не ті брови твої тонколукі,
Не уста, як п’янка невідкличність,
То не мав би злотавої нитки
І у пітьмі б сліпучій загинув,
Пам’ятавши лиш срібло намітки
Та хвилясту ходу лебедину.
