1.
Місто мріє на дні, а навколо — високий полон:
Губалівка, Носаль і скелястий двогорбий Гевонт.
З по-за гір насуваються хмари. Спадають дощем.
Але верхами — сніг, мов до весни далеко іще.
Листя мертве, зітліло-бронзове іще шарудить
Весна грає лише в плюскотінні гірської води,
Та ялини й смереки про вічно-зелене шумлять
І наїжилась ними дибуча, напнята земля.
2.
Сонце гріло труну так, немов воскресити хотіло
Вітром з гір долітав голубий сніговий аромат.
Мальовничі ґуралі до цвинтаря вносили тіло,
Спопеліле ще в Кракові. Шерегом жалісних втрат
Привітали хрести над гробами нову оцю втрату.
Ксьондз ретельно читав несмертельні латинські слова.
Потім — падали мови: артисту, учителю, брату …
Древню пісню жалоби ґуральський скрипаль вигравав.
І ущухло. Крізь тишу цвірінькали тільки пташини
Обізвавсь паротяг. Стали кидать на віко грудки.
Сонце лляло тепло. Усміхались снігом вершини.
З рівним рокотом падали води гірської ріки.
(Похорон К. Стриєнського)
3.
Сірий день. Мандрівництво наше
Залізниця перетина. А в ушах?—
Коцюбинського кашель,
Булькотіння води й тишина.
Так, мов бачу: ступає поволі
Вгору, вгору — самотній завжди,
І, соромлячись, морщиться з болю,
І вслухається в плюскіт води.
А вночі крізь безсоння і муку
Пригадає Чернйгів, Дніпро,
І напружує змучену руку,
І у хустку викашлює кров.
4.
На обрії скелясті зломи,
Ялини зелень жалібна,
А нижче — вже зелений пломінь.
Зелений дим… Невже весна?!
Ще з-попід снігу, як з-під маски,
Але горить блакитний зір,
Знайомий зір з дитинства, з казки,
Прозорі очі феї гір.
І віллі скоро будуть повні
Спортовців і сухітників,
І дні свій гомін невимовний
З’єднають в нероздільний спів.
II.
Чепурні, супокійні оселі
В черешневім розмаю весни.
Вколо вруна буяють веселі
І доноситься подих лісний.
Небо ллється над вами ласкаве
І голубить вас леготом хвиль,
А там — крячуть голодні ґави
Над пустелями піль.
Будяками та диким маком
Чорну землю квітчає цей май,
Що чвала бездорожним баскаком
І гукає — „топчи й витинай”.
III.
Глибоке небо, білі хмари
Та плюскіт срібної води
І, поки пам’ять тихо марить,
Шумлять широкі левади —
Так само, як колись шуміли
Тамті, вірніше та, одна.
Де сяяв світ, як мати, милий,
Де осінь гріла, як весна…
Вже жовте жито половіє
По рівних басаманах піль,
Ячмінь підводить довгі вії
В очікуванні пізних жнив.
Овес хвилюється і морем
Пливуть безмежні пшениці …
Вдивляймось в простори оці
Та днів тих, серце, не повторим…
