1.
Пришедше на западъ солнца,
Видівше світъ вечерній,
З Чину Вечірні.
На западъ солнца з костуром прийшовши
І світъ вечерній видівше — осліп.
Тироль чи Шлеськ, Морава чи Мазовше —
Чорства там праця і гіркий там хліб.
І серце там давно віками зжерте,
І усміх там давно зів’яв і згас.
І навіть ти, недовідома смерте,
Там — між годин — умовний маєш час.
Заплющивши заслізені повіки.
Все викликаю весни осяйні
Юнацьких літ…
І безголова Ніке,
Як фурія, проноситься в мені.
2.
Не зупинитися. Жене бо
Безмежний вітер пустоти
І апокаліптичне небо
Мовчить над долом самоти.
Блакить порожня — тільки простір
Для бомбоносних літаків.
Мандруй, мандруй в земній корості
І гнів перетворяй у спів,
І уникай сліпої долі
Що необорна, як стіна.
В зловісній порожнечі волі
Без меж ширяє сатана.
Лиш злом озброєний блукає
В державі зла.
І між руїн
Добро беззахисне зникає,
І мати гине, й гине син.
3.
Він чи не він? Не зрозуміти.Постать
Імлиться і двоїться умлівіч.
Розмова — раз ускладнена, раз проста
І після цукру — на хвилину — бич.
А спостерігши, що — не легка річ,
Без відпочинку буде нерви хльостать,
Аж поки пересвідчиться, що доста.
Тоді він знову — добродушний сич.
1 спробує ізнов. І змінить тон.
І навіть зручно звогчить зимні очі:
Мовляв — діяч, мандрованнй масон,
Понадто — вчений, меценат, книґбчій…
І ось уже доляри, фунти, крони,
І досяжні всі візи й всі кордони.
4.
Здавалося, іти нагору гірш,
Ніж підгору тепер ступати.
Злуда!
Бо муку, а не радість родить вірш
І подвиги довершує нам — Юда.
…Земних страждань трисвітла глибина.
Ясний прозор джерельної купелі —
Ось вечір, що рокує чужина
Мандрівникові людської пустелі.
І вогнищем осяяний намет
По спеці цілоденної роботи,
Акріди на вечерю й дикий мед —
Вся вбога радість скудної Суботи.
5.
Троянди тоді не квітли,
Не співали в гаях солов’ї
І на небі кометні мітли
Не писали пророцтва свої.
Та й пророцтв би тих не читали —
Не до пророцтв було:
Вулицями вили шакали,
Чатувало безоке зло.
Всюдисуще й гидке — несито
Прогризало тишу тонку
Й вибухала смерть екразитом
У пекучо-пломіннім вінку.
6.
Краєвид — мов витинка з картону.
Тло — бліда, страшна, порожня синь.
Цю тривогу згубно-безборонну —
Не збагнуть нащадки поколінь.
Цю тривогу нудно-солодкаву
Передсмак нехибного кінця
Не уявлять ті, що взріють славу
В пізнім сяйві смертного вінця.
Як віддати? Слів біблійних треба,
Що в них пал пустині клекотить:
Це лунке, пусте, порожнє небо,
Цю безбожну неживу блакить.
7.
Сучасники, о вбожество мізерій.
Де взяти слів із жовчи і вогня
І на якім вогнетривкім папері
Віддать нащадкам ад сліпого дня?
Тоді весна рождала чорні будні
В плачах дощів, в прудких судомах бур,
А літо люто грало в сурми судні
І голим жахом дихала лазур.
І так тривав червлений палом червень,
І душно гас, і загорався знов,
І на трояндах, як на свіжім стерні,
Під диким сонцем запікалась кров.
І вили гуни. І текли татари.
Й — поки тряслась беззахисна земля —
Безбожне небо повний келих кари
Зливало на оселі і поля.
Сучасники! Хто розбудить зуміє
Глухих і невидючих? Де ж візьму
Старозавітний пломінь Єремії
Щоб пропалить вже неминучу тьму?
8.
І аще сатана сатану ізженет…
Матф. 12.26
Призиваю поміч Гасподню
На убоге моє ремесло —
Ось безодня кличе безодню
І зло порождає зло.
І зло бушує, як повінь,
І зло поглинає світ…
Поможи мені лезом любови
Виконати заповіт.
Пролог
У душній хаті тихо гасла мати,
А іволга кричала за вікном.
І крик той був, як крик життя, зловісний,
І радісний, і — водночас — недобрий:
І подив, і лукавство в нім бреніли…
Між тим ішов коловорот буття:
Рибалки повертались в душогубках
З ранішного полову. Пригрівало.
Тепліла синь синюшної води
І ранок виростав все вище й вище.
Вже дід, сокиру взявши, оглядав
Яку б вербу зрубать на нові ночви,
Параска рвала на городі зелень
На борщ. Бабуня смажила курча.
І дзвінко цокотів жіночий голос:
То Климчиха сварилась з чоловіком —
П’яницею плохим та безсловесним
(У рік пізніш вона його забила
У змові з полюбовником).
Забігла
На мить позичить щось у нашій кухні
Хрещенна мати, що звалась Поліна,
Носила чорне і, хоч літня панна,
Ще мріяла про мужа. Запитала
Й побігла знов —
— А мама ніби спала
Й не спала. Віддих був такий нерівний.
Лиш часом розкривались мутні очі,
Вона зривалась з ліжка й нетерпляче
Загадувала хліб пекти, з городу
Принести щось. І намагалась рвучко
Розпалювать в печі…
І притомніла,
І дозволяла знову положить
Себе на постіль.
Часом, подивившись
Навколо, плакала — скупі й пекучі,
Немов сухі, були її сльозинки.
Вона була свідома, що кінець
Вже на порозі, що сини і тато,
І дім цей щедрий, і город розлогий —
Ціле родинне затишне гніздо —
Осиротіють: стануть безборонні
Й беззахисні на сили Зла.
А Зло
Вже гуртувалось хмарою довкола
І ждало тільки знаку, щоб заллять
Наш тихий рай — — —
Так умирала мати
І іволга кричала за вікном.
