1
Коли тобі являтимуться в снах,
віщуючи руїну, смерть і горе,
страшні архангели, що движуть зорі
і долю світу важать на мечах, –
тікай, покинь скарби свої в містах.
Позаду хай шумить вогняне море:
страшний Содом і проклята Гоморра.
Тебе ж нехай веде у далеч шлях.
Не озирайсь, а то кільцями гада
жахне тобі у вічі чумний дим,
і скам’янієш миттю соляним
с
т
о
в
п
о
м.
Зависочієш пам’ятником зради,
довічним факелом своїй ганьбі,
на сміх нащадкові, на жах юрбі.
2
Ні, зерна із садка душі твоєї
ти пронеси крізь бурю і вогонь
у тихому теплі твоїх долонь,
щоб знов із них хтось викохав лілеї.
Бо знов колись лоза горби покриє
і знов поетові звінчає скронь.
Зазеленіє знову оболонь,
і хвиля весен чорний намул змиє.
Крізь полум’яний шум страшних пожеж
лови ти чуйним слухом дальні дзвони,
що вітер їх несе з незримих веж.
Майбутні дні, мов виноградні грона,
до рук твоїх крізь дим, крізь чад і жар
схиляють важко свій п’янкий тягар.
