Синові
Минуть роки, і син мій дужий
тут вийде з заступом в руці,
і м’язи міць напружить,
і сплинуть дні – не ці.
В очах йому заграють сурми,
у серці весни загудуть,
і виплеснемо бур ми
лукаву каламуть.
Він у підвалину держави
важкий свій камінь покладе,
він буде грона чавить
і знову мур зведе.
Десь, на якомусь узбережжі
морям пошле він судна в дар,
і гостроверхі вежі
проколють плахти хмар.
Все, що пожарам на поталу
ми віддавали і на згин,
спорудить знов помалу
його упертий чин.
Він кине порив, тиск і силу
у завойований простір.
Котитиме він брили
і зриє надра гір.
Залізним плугом переоре
всю широчінь руду степів,
і наберуть кольорів
п’янкі примари снів.
Нове життя з руїн ростиме,
і знов буятимуть жита,
і сплине знов над ними
пратиша золота.
