Круг череса верблюжа шерсть,
і прості з дерева сандалі.
Яку тропу в далекі далі
тобі вказав невхильний перст?
Дух Божий в подуві вітрів.
Акриди, дикий мед, брусниці,
вода з скелястої криниці
і ложе з моху й камінців.
Хай кличе ревом рокіт міст,
хай в затишку холоднім саду
грішний танець Іродіади
гру похоті вкладає в хист, –
мов розбиваючись об мідь,
відлине хвиля зваб і шалу.
В твоїх словах ліси заржали,
і гай в них кедрами шумить.
Цвіте вся широчінь полів
сто раз сп’янілою весною,
щоб литись дивною снагою
в потужний гул твоїх громів.
Майбутнього страшний сурмач,
ти трубиш іншому дорогу,
яка вже стелиться під ноги
тому, хто йде крізь бурю й плач.
Він твій жорстокий заповіт,
мов дерево сухе, зламає.
І білим прапором замає
вишень і яблунь білий цвіт.
Він перетворить у вино
з твоїх криниць зачерту воду.
Сп’яняючи жагою вроди,
в віках співатиме воно.
Він обдарує щедро світ
царською ласкою своєю
і нас одягне, як лілеї,
у кольори барвистих літ.
А ти, за ким ми в грози йдем,
такий нещадний і суворий,
твій плуг тропу нам тільки оре,
що має вести нас в едем.
Ти тільки клич, який вогнем
вже перескакує по хмизу,
благословенний дзвін заліза
і шлях, накреслений мечем.
