По сніжних кручах і заметах,
де вітер гір беріз сильвети
сріблястим порохом заніс,
іде наш рідний Діоніс.
За ним веселий натовп лине,
і креслить тирс його ялинний
зигзаги в білому вогні,
в морозно-синій далині.
Метелиці, його менади,
що в голе поле співом надять,
у борозни, де спить зерно,
із чаш прозоре ллють вино.
О, Діонісе яснозорий!
Над нами зносиш ти угору
свій білочадий смолоскип,
зірчастий рониш дощ у глиб
лісів, де звір дрімає в нетрях.
Твоїх дарів нещадно-щедрих
шумує повінь у степах.
Процвів ясминами твій шлях.
Повиті вітками омели,
свій гімн рокочуть заметелі,
і рве менад буремний спів
плескуче полум’я плащів.
