1
Суворі бурі західних морів
їх десять день уже носили
над хланями затоплених сонців
крізь ранки мляві і безсилі.
І зморі їхній мороком чорнів
правічний простір океану.
Але негоди нездоланних днів
не вбили в них жадобу п’яну,
яка погнала в марну далечінь.
Коли, неначе в срібло мерхле,
вростали щогли в височінь,
їм снились вежі гостроверхі
тих міст, що завтра може їм падуть
до рук, як легка здобич.
І врешті хлань, важку, як мертва ртуть
день ясний золотом оздобив.
Погожий вітер подувом шумким
нап’яв розгорнені вітрила
і враз помчав. Розтанув день, як дим,
і кораблі драконокрилі
наступний ранок лагідно гойдав
у водах тихої затоки.
І, мов володар, з чардака вітав
той край король блакитноокий.
2
О синява вічна без хмар!
На берег ступили вони невідомий,
і сонце, гаряче мов жар,
у кожного грає на злотім шоломі.
І срібляться вістря списів,
гойдаючись крокам у такт, і лисніє
назустріч їм темінь гаїв,
яка помаранчами вже янтаріє.
Звисаючи, віти виткі
Повзуть, обплітають їм панцери мідні,
і дивляться в очі квітки,
сліпучі, не ті, що на півночі рідній.
За лісом крізь лагідний лан
дороги до міста лежать килимами,
і крізь золотистий туман
чужинців вітають розчахнуті брами.
Ні рокіт розкотистий труб
гостей не стрічає, ні військо вороже.
Де ж сила, що вихором згуб
без бою суворість ясну переможе?
Мерщій, о мерщій, о мерщій!
Десь звуки тріпочуть у тиші таємній.
Але не співучі мечі
назустріч їм кидають пісні буремні:
то кільця бряжчать на ногах
від сонця і спали сп’янілих танечниць,
то пурхає серце, мов птах,
і натовп шаліє в розвагах безпечних.
Дівчата – як віття струнке,
і перса смагляві, мов стиглі цитрини,
обсотує світло струмке,
що з пліч їх прозорими хвилями рине
Під пальмами мріють жінки,
що щойно їх млосна утома зборола,
і їм до колін юнаки
вронили вінками уквітчані чола.
Зненацька затлумлений крик,
кітари, і флейти, й тихесенькі дзвони,
із чаші розбризканий сік,
і скрізь винограду розчавлені грона.
В нестямі південних ночей,
у мороку цього рахманного раю
здорожених морем гостей
спочинок безчинний між квітів чекає.
Дерев тих розбещений пах,
сп’яняючи, вже обвіває їм лиця.
В жіночих гарячих руках
вже тане мечів їх гартована криця.
3
Але король, що їх сюди привів
і ледве мав за двадцять років,
непереможний і жорстокий,
назад попростував до кораблів.
І тричі пролунав баволій ріг,
усіх скликаючи до моря.
І не зійшли ще перші зорі,
як вже на північ скерували біг
крилаті судна, й звірили життя
морській непевній долі люди,
і роздимали шпарко груди
вітри солоні, що гули в снастях.
А короля всю ніч душив кошмар,
Бо снивсь йому занепад раси,
нікчемний люд, на спокій ласий,
і млості чорної проклятий чар.
Та ледве промінь ранковий гладінь
морську торкнув – таку безхмару –
розвіялися враз примари,
і мозок прояснів, як далечінь.
І обітницю воїн дав богам,
повік віднині оминати
ті береги, де дні в шкарлаті,
мов орхідеї, світять юнакам,
бо знав: дарують норни тільки тим,
у кого серце із металу,
суворі радощі Валгалли
і шпиль екстази в шалі боєвім…
Летіли кораблі, і день настав,
коли в красі незламно-гордій
зависочіли їм фійорди,
і рідний сніг на горах заблищав.
Там скальди їм складатимуть пісні,
там чисті й серцем яснощирі
жінки, що схожі на валькірій,
і мить коротка там дана весні.
Там діти дружать з вітром молодим,
і змалку вчить їх рідна мати
човни із дерева тесати,
шукати небезпек, любити дим,
а як прийдёться, з усміхом ясним
в лиці суворім умирати.
