1
Золоті поля Шампані;
рідні камені й кущі,
ще з дитинства добре знані;
крик чабанський уночі.
Дим вечірнього багаття,
із дупла солодкий мед
і широкого латаття
розпанаханий намет.
Колисали твою весну
хвилі спілого вівса.
Тільки глянь – і все воскресне,
бо на всьому ще роса.
Там, над обрієм, тополі
виростали в чорний мур,
щоб тебе замкнути в колі,
де діди жили без бур.
Але що це, що це? Світло,
труби, сурми, зброї жар.
Там, де яблуня розквітла,
хтось розбризкав срібний чар.
Що то за ясне видіння?
Чи то яблуневий цвіт,
чи у білому горінні
зносить янгол жезла віт?
«Ти, яка пасла отари,
геть іди від мрійних меж!
За собою, наче хмари,
збройні сили поведеш.
Слухай Божого наказу:
ти, яка в житті своїм
не кохала ще ні разу,
покохаєш битви дим».
На селянку просту Жанну,
що не вміє вести рать,
наче на Пречисту Панну,
сходить грізна благодать.
2
Білий лицар на чорнім коні
і на прапорі білі лілеї.
У полях таборові вогні…
Це вона… це вона!.. а над нею,
наче подих розтерзаних хмар,
розгораються ясні заграви,
і шолом пломеніє, як жар,
у промінні Господньої слави.
В темну гущу ворожих полків
чорний кінь понесе войовницю!
О, згадай, як на лоні ланів
під косою лягала пшениця!
Ти, що гонячи в море біду,
розметала волосся із шовку,
ізгадай, як колись череду
боронила від сірого вовка.
3
Наче пісня золота
в темнім лоні скрипки, я дрімала.
Ти схотіла, Діво Пресвята,
щоб твоя мелодія звучала,
і торкнулась тихо струн.
Тож тепер вона гуде, співає,
мов залізо, що дробить чавун,
б’є на сполох по цілому краю,
кличе, кличе, наче дзвін,
і жене у поле пінні хвилі,
що крізь тишу лагідних долин
мчать, шумуючи, камінні брили.
4
Христос кохав ті лілії у полі,
що срібло крешуть у ночах.
І ось вони, як вічний символ волі,
цвітуть на димних прапорах.
Геть від сліпучих дій і сурм історії
поважним кроком ти пішла
крізь тиху сутінь Реймського собору
в легенду синю, як імла.
І в дні, коли зависне пітьма чорна,
немов жалобний, смертний спів,
ти світиш нам, як чудо неповторне,
на дальнім обрії часів.
5
Десь у травах рідних піль
моя доля тихо спала,
і в прибої дальніх хвиль
не гула ще пісня шалу,
і життя було – як книга
нерозкрита між долонь.
Але меч Архістратига
враз моїх торкнувся скронь.
Я почула поклик труб,
димом яблуні зацвіли,
листя ржаве вронив дуб,
і жита зачервоніли.
То не злоті килими
слала хвилями пшениця:
то під грізний рев сурми
люди йшли на косовицю.
Не стинайте же лозу!
Чи ж не з Божого воління
запалила я грозу?
Ви ж корчуєте коріння…
Невидющі і глухі!
Ви піймали вільну птицю,
наложили вже вільхи, –
так паліть же чарівницю!
Ще мала, я босоніж
по струмках плескучих бігла:
сполощу ж і у вогні
мою долю перестиглу.
Тихо я зійду на стіс,
і в’юнкі, тремтливі квіти,
заплітаючись до кіс,
будуть буйно багряніти…
6
Мій попіл впав вогнем на ниви,
зацвівши у хлібах.
У найзавзятіших очах
іскриться дух мій бунтівливий.
І кров моя, вином причастя
просякши кожну плоть,
зуміла млявість побороть
і в серце запалом запасти.
Повіки я в моїм народі
безсмертна і жива.
Шумить овес, росте трава,
гудуть про Жанну тихі води.
7
Пролетіли літа і століття.
Ти неначе приснилась вві сні.
Та, як яблуня, що на весні
розкидає уквітчане віття,
Ти на душі і юні серця
осипаєшся радісним квітом.
Де майнула ти метеоритом,
загорілися білі сонця.
Геть у поле! Чи знайдете Жанну,
яка в’яже нам долю в снопи?
Мчіться геть у степи, у степи,
де співає їй вітер Осанну!
8
Не нам твої видіння срібні
і яблуневий чар.
Роки родючі та безхлібні
дала нам доля в дар.
Не нам являв у яснім громі
архангел віщі сни.
Нам тьмяне золото соломи
і простір царини.
Ми йшли шоломами зачерти
води з незнаних рік.
Віщує знов негоди й смерті
лихий пташиний крик.
З озер печалі й плачу лине
тужне, як пісня стріл,
смутне ячання лебедине
під древній плескіт крил.
9
Не Шампані квітчасті лани,
не Вогез покарбовані гори,
а розпачливий сон далини
і сарматські широкі простори.
Дикий посвист розгнузданих воль,
вогкий запах лози у болоті
і нестриманий порив тополь,
що заносяться в небо у льоті.
Але полум’я плеще з рогів.
Погибають літа у недугах.
Знову брешуть лисиці між нив,
і вовки скавучать по яругах.
Чи ж прискаче в зелені луги
рятівниця, незаймана діва?
Бо забракло мужської снаги
у країні Господнього гніва.
Марно кидаю поклик полям:
де ти, Жанно, о Жанно, о Жанно!
І сміється у відповідь нам
тільки північ лунка і туманна.
