Сад має обличчя
упиря, хоч починає
цвісти, напух від
тиші, як від крови, як
губи, посиніло його
каміння, простягає до шиї
свій грунт, покорчений, як
пальці, як очі,
вирячені його круглі квіти.
Ніщо не знаходиться
за ним, ніхто
не наказав йому
з’явитися, тільки три
літери значить його
назва, і мороз іде по
шкірі, коли думати про неї.
