(Уривки з ліричної ілюзії, із життя недегенератів)
Спостереження з Кавказу
А. Воскресіння з мертвих
Замість пролога
I
Де Кавказькі гори
Хиляться над морем,
Там я розлучився
З застарілим горем.
Де Кавказькі гори
Квітнуть райським садом,
Там я розлучився
З давнім сумом-гадом.
Де ліси журкочуть
Чарівную мову,
Там воскресло сонце,
Зайнялося знову.
II
(З Анакреонта)
Глянь, прийшла весна-красна;
Зацвіли красуні рожі.
Спить морськая глибина;
Води тихі і погожі.
Глянь, купаються качки;
Журавлі на небі мріють.
Сонце-цар огнем горить;
Хмарки тануть і рідіють.
Загорівся людський труд;
Скрізь — пооранії ниви.
Із землі ростуть зілля;
Плід готується в оливи.
Зародивсь і п’яний плід
В ароматному віночку:
На лозі буяє цвіт
Коло кожного листочку.
III
(З Анакреонта)
Що за гарна деревина!
В холодку посидьмо час!
Кучеряве свіже гілля
Тріпотить і манить нас.
І течійка тут журкоче
Та й до себе заклика…
Ні, ніхто-ніхто не зможе
Проминуть цього кутка!
IV
Кипарис уквітчала гірляндами
Чайная рожа.
Бідне серце закручує путами
Вродниця гожа.
На задумане дерево віється
Любе дихання.
А до серця мого добувається
Голос кохання.
V
Рожа, лілія, тюльпани —
Щастя літньої пори!
Зоя, Ната і Кассандра —
Всі вродливиці, всі три!
Рожу, лілію, тюльпани —
Всі до серця я тулю.
Коло сестер я щасливий —
Та котрую ж я люблю?
VI. Пісня Зоїна
«Глянь, як в’ється виноград,
Гнуться лози,—
Глянь на брівоньки мої
Й пишні коси.
І хоч би ти — просто страх —
Був сердитий,
А на мене веселіш
Тра глядіти!»
VII
(З арабської, з роману про Антара)
То не жінка — чистий ангел,
Що взяла мою любов!
Хай до шовку доторкнеться,
То на пучках буде кров.
Хай би глянули на неї
Ті, що ідолів хвалять,—
Всіх би ідолів зреклися,
Щоб її за бога взять.
Та й святий побожний черчик
Хай не дивиться на ню:
Скоро гляне — геть забуде
Про молитву він свою.
Ой не пити воду з моря:
То ж солона гіркота!..
Дасть вона своєї слини —
Посолодшає вода.
Дикі, голі, сірі скали!..
Хай вона по них іде,
То зіллями і квітками
Кожна скеля поросте.
Ось!.. дихнув вітрець на неї,—
Наче квітку поруша…
Ніби віск, у мене тануть
Тіло, серце і душа.
VIII
Голубеє море і Кавказ зелений
Чаром, мов кадилом, дихають на мене.
Я дивлюсь, дивлюся в бірюзову даль…
Ненадовго тут я… Аж подумать жаль!
Доведеться швидко кинуть цю країну
І тягтися далі, в іншую чужину.
От тоді, як буду звідси од’їжджать,
Байронову пісню стану я співать.
IX. До дівчини-атенки
Доки я не кинув край,
Серце ти мені віддай.
Ні! вже сталося твоїм,—
Забирай його зовсім!
Їду!.. знай же ось про що:
Зої му, сас агапо!*
Вільна, легкая коса,
Що вітрець ї колиса;
Різві очі; вії-шовк,
Звисли вниз до щік-квіток;
Свідчусь ними ось про що:
Зої му, сас агапо!*
Ті уста! той поясок!
Той німий язик квіток!
І моє кохання те,
Що з журбою в парі йде…
Свідчусь вами ось про що:
Зої му, сас агапо!*
Я в дорозі вже, дівча!
Ти ж згадай мене без зла.
В Істамбул мене везуть —
Серце ж, дух з Атен не йдуть.
Розлюбити б! — ні за що!
____________________
* Зої му, сас агапо! — Життя моє, я вас кохаю!
X
(Із Сапфо)
То щастя небесне — сидіти з тобою!
Зрівнявся з богами щасливець такий,
Що жадібно ловить солодку розмову
І осміх принадливий твій!
Солодку розмову й принадливий осміх…
Од них мою душу стуманює страх.
Дивлюся на тебе, дивлюся — і голос
Мені замирає в устах.
Обличчя горить і скропляється потом,
Ба й трепет холодний мене обгорта.
Я блідну, неначе посохле бадилля,
І чую, як смерть надліта.
XI
Я за тебе, Зоє, рад і вмерти,
ї любов у мене платонічна:
Хто у грудях носить зерно смерти,
В того мрія чиста й ідилічна.
Коло Зої сей та інший в’ється,
І сама вона когось кохає.
Але це мені не ранить серця:
В хорім серці заздрості немає.
Бо душа одним одного хоче,
Підляга одним одній потребі:
Слухать голос, заглядати в очі,
Щоб почути десь себе на небі.
XII
(З арабської, «Хамаса», ч. 489)
Ніч. А я не сплю, нудьгую…
Та вкінці заплющив очі…
Тільки ж, чую, з верховіття
Голуб жалісно воркоче.
Я схопився, застидався…
Десь не вмію я кохати,
Бо стогнав би й гірше й більше
Од якогось голуб’яти.
XIII
— Марно від мене ти думи ховаєш,
Бачу всю душу твою!
Слухай, чужинче: мене ти кохаєш?
Знай же: тебе я люблю.
Так мені сказано… Господи боже!..
О воскресителю мій!
Смерті не хочу…— і думать не гоже!..
Знову живий я, живий!
Б. Святе кохання
(Ідилія)
Обновилась, яко орля,
Юність мого серця;
Розпустила душа крила;
Пісня ллється, ллється…
Куліш
XIV
Так! тільки божество бува таке блаженне!
З любові я святий!.. святе моє кохання!
І де ж на світі є хтось інший, окрім мене,
Щоб мав такі, як я, шляхетні почування?
Хай скептики речуть: «Є тисячі! стидався б!
Твої чуття ні кращі, ані гірші…»
А я, мов гімназист, що вперше закохався,
із пафосом пишу наївно-щирі вірші:
XV
а
І весело, і страшно…
І радощі, і сум…
Затемнюється розум
З усяких п’яних дум.
Що ж діється зо мною?
Я в пеклі чи в раю?
Та ні! я загадався
Про милую свою!
Невже ж таки направду
Мене кохаєш ти?
Невже ж на світі долю
Я зміг таки найти?
б
Літав соловейко в рожевий городчик,
Кохав-бо він рожу,
А поруч коханки він навіть не бачив
Тернину негожу.
Та знудилась квітка од пташчиних співів —
їй щирості хтілось,
Відради, розваги… І от до тернини
Вона прихилилась.
Щасливеє терня спершу аж боялося
Долі такої…
Чи треба розказувать повість кохання
Мойого та Зої?
в
Сиджу в самотині,
Та не з журбою:
Якщо мене ти любиш,
То ти зо мною.
Ні лащень, ні обіймів
Мені не треба:
Я ж знаю: ти кохаєш,—
І я — цар неба.
г
Жахавсь я любові,— гадав, що кохання
Нам працю спиняє.
Аж бачу я, любко, що й крихітки правди
У тому немає.
Тебе ж я кохаю, а чую, що в мене
Подужчали руки;
Ще більше душа моя лине до світла
Знаття і науки.
д
Дивись на тую зірку:
Ото моя.
А поруч неї друга:
Ото твоя.
В тих зорях ми й по смерті
Зійдемся знов,
І знову нам засяє
Свята любов.
е
Мій краю! за тебе прийнять не лякаюсь
Найгіршого лиха,
Бо всякеє горе, недоля, скорбота
Тепер мені втіха.
Дурниця всі рани — й душевні, й тілесні,
З нудьгою чи з кров’ю:
Бо знаю я серце, що всі мої болі
Погоїть любов’ю.
XVI
Так пишуть школярі… А що ж робити:
Я знов дитина!
Рефлексіє, щезай! бо час — радіти:
Така година!
XVII
Гей, вінок,
Кучерявий од квіток!
З рожі квіт
Заховавсь під гіацинт.
Ой не білая ж то рожа:
Біла жіночка, хороша.
Гіацинт, що так навис,—
Пасма темних кіс.
Море, грай!
Білий замок обмивай.
Хвиля йде,—
Білий замок аж гуде.
Ой не синяя ж то хвиля,
А хвилястая мантилля;
Мармуровий замок звуть
Білосніжна грудь.
XVIII. Серенада
Лягає тінь вечірняя
На небо голубе…
Зійди ж, моя ти зіронько,
Я жду, я жду тебе!
Щебечуть між бананами
Співці солодких мрій…
Заждавсь я, сива горлинко!
Виходь, виходь мерщій!
Затишную альтаночку
В лавровому саду
Я вистелив трояндами
І жду, фіялко, жду!
XIX
(З Гете)
Я покинув хату любки
І ступаю тихо вниз
Серед сутінку нічного
У густий, розлогий ліс.
З-поза гілля ллється місяць;
Вітерець не шелестить;
А з похилених берізок
Свіжий ладан капотить.
Скільки щастя й осолоди
Я з такої ночі п’ю!
Скільки тихої відради
В душу лащиться мою!
Ну й чого б іще бажати!
А зачув би любчин клич,—
Дав би тисячу тих нічок
За єдину з нею ніч.
XX. Іспанський романс
З-поза срібного туману
Хвиля срібного фонтану
Плеще та бринить…
Сад дрімає… Тиша… Темно…
Чи не тінь отам таємно
Ледве шелестить?!
Бачу постать… Легкість стану.
Так! се ти, моя гітано!
Серцем чую я,
Довго ждав я, повний муки…
О! впади ж мені на руки,
Милая моя!..
XXI
Гарячий шепіт з-поміж листя,
Із полутьми.
Під виноградною лозою
Сиділи ми.
Лукаво шелестіли пальми;
П’янів весь сад.
І я не знав, чи ти солодша,
Чи виноград.
Кінець «Святому коханню»
(Заслона спадає)
В. Мусульманський рай
Любощі та раювання
XXII
Рече пророк: «Люблю молитись,
Люблю жінок кохати
І знаю третю любу втіху:
Вдихати аромати».
І от, коли я п’ю повітря
Пахучеє весняне,
Із грудей рветься щирий голос:
«Я ваш, о мусульмани!»
XXIII
(На теми з Хайяма, з перської,— про рай з гуріями)
1
Ти знаєш, серденько: життя
Дає нам тугу раз у раз,
А накінці й сама душа
Як стій одлине геть із нас.
Сідаймо ж ген на моріжку,
Зазнаймо скількись днів утіх,
Поки новітній моріжок
Ще не проріс із нас самих.
2
Мене впевняють: «Буде пекло,
Ба є й тепера».
Не вірмо, серце, сій промові:
Брехня й химера.
Коли б усі пішли до пекла,
Хто п’є й кохає,
То взавтра б, наче на долоні,
Спустіло в раї!
З
Надворі весна. Поруч мене — кохана.
У неї мов в гурії стан.
Є кварта вина, дак його попиваєм,
А збоку хвилюється лан.
На дечию думку, це — погань, мерзота,
А я вдовольняюся вкрай.
Бодай я зробився гидкіший од псюки,
Коли хоч згадаю про рай.
XXIV
(Із Омара Мервського, з перської)
Я б бажав: зложивши пісню
Для коханої моєї,
Буть словами тої пісні
На устах у неї,
Щоб, коли зачне кохана
Тую пісеньку співати,
Я уста її солодкі
Міг би цілувати.
XXV
«Ти й думать одвикнеш!»—
Воркоче мій розум.
А серце співає:
«Чини, як Мохаммед:
Бували години —
Він янголів слухав;
Бували години —
Гуляв у гаремі».
Г. Світові скорботи, або спинний рамолісмент?
XXVI
Заклятий, понурий, я йду серед бурі
В дрімучий бір.
— Вернись, чоловіче!! — з гілляки кигиче
Мені упир.
Я йду обоятний, до страху не здатний,
Навманяки.
Єсть гіршії пущі, дикішії гущі:
Мої думки.
XXVII
Ужель так скоро
Огонь любви погас?
З російського романсу
Нудьга в душі, ломота у кістках…
Мене всього тупі обсіли болі…
Що ж?.. мліти й далі у дитячих снах?
Чи то вже знак, що тра сказать «доволі!»?
Невже ж так швидко
Й огонь любові згас?
Невже розпуста
Одна ще лучить нас?
Моя любов — то наче й не любов,
Моє кохання — наче й не кохання,
«Дитячі сни…» — таких не буде знов!..
Гризе мене й гризе розчарування.
Невже ж так швидко
Вогонь любові згас?
Невже розпуста
Одна ще лучить нас?
XXVIII
Я й рад би пить кохання,
Та тільки не умію:
Виходить що? — розпуста! —
Я строю з неї мрію!
Та й мрія ж, мабуть, мідна…
…В алхімію повірю!
Перероблю-но мідну
На золотую, щиру.
О мріє золотая!
Вернись, бо я стомився.
Вернися, ідеале!
Вернись!.. вернись!!. вернися!!!
XXIX
(На старовавілонську тему)
Ніколи, ніколи тобі не вернутися
В душу мою!
Одірваний фінік не вернеться знову
На гілку свою.
Одкрученій нитці нема вже коріння
В живім стебельці.
Обтяте руно не ростиме на спині
Своєї вівці.
XXX
Шумить-кипить бульвар. А я сиджу сумливий,
Дивлюся на людей…
В старих і в парубків я думи женихливі
Вичитую з очей.
Гляджу й на хлопчаків… А в них якії мрії?
Яку таять мету?
Принести на алтар — на груди до повії —
Невинність молоду.
Гляджу й на немовлят… Кумедні споминання
Викликує той рід:
Що кожне, кожне з них із акту спарування
Прийшло на білий світ.
Народ, як лава, пре, і тиснеться, і треться…
Шумить-кипить бульвар.
Огидно на душі… І цілий світ, здається,
Великий лупаняр.
XXXI
(Із Абдуль-Аля, з арабської, X-XI вв.)
Чоловік до жінки йде,
Добирається;
Дак із того третє в світ
Нарождається.
Не одразу ж то воно
З світом злучиться:
Перше мати вагітна
Хай намучиться.
Як народить — то вмира,
Стане глиною;
Отакеє ж буде знов
І з дитиною.
XXXII
(Із Абдуль-Аля)
І чого се той гончар
Так зневажно топче глину?!
Він не думає, що сам
Стане глина за хвилину!
Може бути, що й горща
З тої глини зроблять люди.
Хто захоче — з гончара
їсти буде й пити буде.
Може, хтось і в дальній край
Схоче горщика поперти!..
І товктиметься бідняк
За життя і — знов — по смерти.
XXXIII
(На теми з Хайяма, з перської)
Серце-серце! кров’ю обкипаєш
Ти з лихої долі,
І щодня, щодня тебе шматують
Все новітні болі.
Накінці ж кінців душа одлине
Із мойого тіла.
Так навіщо ж ти, душе, до мене
В тіло прилетіла?!
XXXIV
Маєш вроду, любий подих,
Гарна в тебе кожна риса.
Маєш личко, як тюльпанчик,
Стан — неначе в кипариса.
А не звісно: задля чого ж
Той маляр талановитий
Оздобив тебе так гарно
В тліннім царстві сього світу?
XXXV
Понад берегом течійки
Пишно квітчаться зілля.
Ти б гадав, що то й не квіти,
А сміється янголя.
Не топчіте їх зневажно:
Кожна квітка проросла
З праху вродниці, що в неї
Щічка, мов тюльпан, цвіла.
XXXVI
Як нас не було б — так само світало,
Так само й смеркалось,
Так само вертілося небо. Так само
Усе відбувалось.
Поволі ж ступай, бо не порох ти топчеш
Своєю ногою:
Ти гарній красуні отсе наступаєш
На око п’ятою.
XXXVII
Через те, що я родився,
Світу користі немає,
Т а й на тім, що я помру,
Світ нічого не зіськає.
І даремне я ізвідкись
Хочу відповідь дістати:
Нащо тра мені було
І родитись, і вмирати?
XXXVIII
Так! що діється на світі,
Все не з нашого бажання.
Ну й навіщо ж мати в серці
Всякі замисли й змагання?
Раз у раз ми мусим тоскно
Промовлять самі до себе:
«Ще й прийти ми не поспіли,
А одходити вже треба!»
XXXIX
(Із Абуль-Аля)
Ворожбит ворожить людям…
Але ж він немов сліпий:
Має там якуюсь книгу.
Щось вичитує у ній…
Аж нудьга на це й дивитись!
Де ж він може розгадать
Ті рядки, яких не тямить
Сам писака прочитать?!
Перше він послав Мусія…
Далі Йсус учив не так,
Хоч також навчав од бога…
А Мохаммед — знов інак.
Кажуть люди: «Наостанок
Буде ще пророк у нас;
Всю тоді пізнаєм правду!..»
Бідні люди! шкода вас:
Ви жили учора в пітьмі
Та й сьогодні живете…
Тільки ж годі!.. в нашім світі
Не балакаймо про те!
Хочеш стрілити дурницю —
О! — кричи найголосніш!
Але схочеш правду мовить —
То шепни та й тихо диш.
XL
Ой піду я в луг,—
Там позбудусь туг,
В тихім гаї тихо загуляюся.
Заплету вінок
З лісових квіток.
Я поет, я ними заквітчаюся.
Раптом зілля схне,
Як торкне мене,
ї гуде дібровиця зеленая…
Бо споганивсь я
І не варт вінця,
Мов розпусна, грішна нареченая.
Кряче очерет:
«Ти вже не поет,
Бо душа поетова — дитячая.
Одійшли вони,
Золотії сни!
І твоя натура — то звірячая!..»
Боже!! глянь з небес!
Ти — творець чудес,–
Приверни мені мій скарб загублений:
Приверни мені
Знов дитячі дні,
Непорочний дух, гріхом не ступлений.
Ох святий! скажи
Тілу і душі
Відродитись чистими, дитинними!
Хай моя любов
Затрепеще знов
Братнім серцем, мріями безвинними!
XLI
«Ну годі! отямлюсь…— кажу я до себе.—
Стихійним чуттям підлягати не треба.
Не буду ж нудитись! так розум велить…»
Кажу так до себе, а серце болить.
«Брати — у неволі,— ізнов я говорю,—
Не слід оддаватися власному горю.
Народ наш бідує, в кайданах лежить!..»
Говорю, а серце так само болить.
«Своє особистеє горе забуду…
Піду я на службу до рідного люду…
Мовчи ж, моє серце!., мовчи хоть на мить!..»
А серце, шмат м’яса, болить та й болить.
XLII
Hi! я суб’єктивний,
Я — з егоїстичних:
Все чуттів шукаю
Тонко-естетичних.
Міліони стогнуть
З голоду, з неправди,—
Я ж готов у стогнах
Ще й шукать принади.
Гей, удар же, музо,
Ти в новії струни,
На новії співи,
На новії думи!
XLIII. Весняна розмова
«Весна вже надворі! І гріє, і світить
Ласкавеє сонце.
Весняне повітря потоками лине
У хатнє віконце.
Бігаймо з хатини! Яка ж то принадна
Лука молоденька!
З сусіднього гаю летять чарівницькі
Пісні соловейка.
Привітно несе течія-дзюркотонька
Прозорую воду,
Журчить-повідає чудовую казку
Про дівчину-вроду.
Вітрець подиха, розливає нам силу
Новітню по крові.
З фіялки й конвалії пахощі дишуть
І звуть до любові.
І сонце, й лука, й течія, й соловейко,
І вітер, і квіти
Вмовляють і кличуть: кохати!.. Любити!..
Кохати!.. Любити!..»
— Лю-би-ти… ко-ха-ти… О ні! не для мене
Обійми жіночі!
Ні в зиму, ні в весну мене не приваблять
Жіночії очі.
Запашне повітря та вітер весняний
Зовуть до кохання?!
Це легіт для тебе, мені ж він доносить
Мужицькі стогнання.
Тобі про кохання торочить фіалка
Й південнії квіти.
Мені ж вони шепчуть: мужик безталанний
Без хліба й просвіти.
Тобі дзюркотонька нагадує любку!
Немов на наругу,
В ній бачу я тільки мужицькії сльози
Та вічную тугу!
Нехай соловейко верзе про кохання,—
Дурненька пташина!
У мене коханка, у мене є любка —
То рідна країна.
До неї горнуся, її поцілунком
Уп’юсь до сконання.
О друзі! чи є що на світі солодше
Од цього кохання?
XLIV. Тарасове свято на чужині
В дальній Кавкажчині, в краї чужому,
Мріється рідная хата:
Свята найбільшого ми дочекались,
Нашого любого свята.
Русь-Україна сьогодні справляє
Пам’ять свойому пророку.
Ми із чужини так само возносим
Славу сердечну, глибоку.
Згадуєм сумно за рідну Вкраїну,
Повну принади землицю,
Повну ланів, і гаїв, і садочків,
Повну краси черівницю.
Згадуєм сумно за рідну Вкраїну,
Повну злигоднів селянських,
Повну насильства, одчаю та муки,
Повную лютощів панських.
Нене-голубко! до тебе я лину:
Тут я чужий чужениця.
Аще забуду тя, Єрусалиме,
Будь ми забвенна десниця!
Хай до гортані язик мій прилипне,
Скоро тебе позабуду
І в чужині одіб’юся од служби
Нашому рідному люду!
Батьку Тарасе! ти чуй присягання:
Ми, українськії діти,
Матір і бідного меншого брата
Будем повіки любити.
Будем боротися, їх визволяти
З пазурів сина Едома!
Каже надія: діждемся напевне
Вільного рідного дома.
XLV
(З гайне)
Коло замка у Каноссі —
Генріх, цар німецький — босий
І в сороччині покутній…
Ніч — холодна і дощлива.
А з вікна хтось виглядає.
І, як місяць осіяє,
Видно лисину Григора
Та Матильдинії груди.
Цар — блідий, пригасли очі,
«Pater noster»,— він бурмоче.
Та в глибу в царевім серці
Скреготить інакший голос:
«Ген далеко, в ріднім краї,
Там стоять великі гори,
А в горах росте залізо,
Що придасться на сокиру.
Ген далеко, в ріднім краї,
Там могутнії діброви,
І з найбільшого дубища
Вийде обух на сокиру.
Гей, мій краю, рідний краю!
Ти народиш і людину,
Що гадюку наших болів
Перетне його сокира».
XLVI. Епілог
Співаю пісню, повную огня,
Із неї віє дух живий і смілий,–
Ніхто й не доміркується, що я —
Давно вже труп, увесь захолоділий.
Отак, буває, гляньте на ланок,—
А там стримить опудало з соломи.
Начепляно на ньому ганчірок;
Стоїть воно сухеє, нерухоме.
Дмухне вітрець — замають ганчірки,
Захилитає страхопуд руками.
Лякаються, цвірінькають пташки!
Іде переполох між горобцями!
Людина ж трапиться під тую мить,—
Дак що для неї гороб’яча мірка?
Погляне той: «Опудало стирчить,
А шелестіла в нім сама ганчірка».
