(Уривки з ліричного роману одного бідолашного дегенерата)
Сірійські згадки
Посвята Вс. Хв. Міллерові
Не раз було: у Сирії далекій
Здобуду я Твій лист, — і серце задрижить,
Затуманію весь, мов турок коло Мекки,
І нервная рука конверт розтеребить.
— Viglietto dolce! — коло мене мова.
Я ж, паленіючи, розгортую листки,
І п’ю нове життя з кожнісінького слова,
І перечитую прихильнії рядки.
Підводжу очі гень на голубеє море…
На хвилях би помчавсь до Тебе, ясна зоре!
Зловив би погляд Твій, стиснув би щиро руку.
Ти віри додаєш у правду, у науку.
Із книжки першої
I
На душі якась тривога
Й полохливе почуття:
Щось немов давно знайоме
Виринає з забуття.
Серце жалібно тріпоче,
Наче пташка в полоні…
Ох, невже ж таки кохання
Прокидається в мені!
II
Я обірвав розмову…
В очах мені туман…
І тільки серце шепче:
“Уже собі не пан!”
Мовчу… А тихі очі
На мене підвелись…
Допитливо спинились,
Пронизують наскрізь.
III
То не довгая була розмова,
І була вона зовсім порожня.
Дак чого ж вона мене згубила,
Що й жить не можна?
Сподіватися чогось — не смію,
Бо любов моя тебе злякає.
Дак чого ж мій розум надо мною
Ваги не має?
Розум зважив: се кохання — марне,
Нерозумне, дивне та й мерзенне,—
Дак чого ж мене не хоче кинуть
Чуття шалене?
Ще учора був я наче люди,
Ще учора мав переконання.
Дак чого ж сьогодні мною крутить
Сліпе кохання?
IV
Ні, ніколи од мене не вчуєш,
Що Тебе я люблю;
Ціле небо було б захиталось
На ту сповідь мою.
Затемнилось би яснеє сонце,
Поспадали б зірки;
Срібний місяць з такого б нечестя
Розколовсь на шматки.
Ні, ніколи від мене не вчуєш,
Що Тебе я люблю;
Вся природа була би вжахнулась
На ту сповідь мою.
Застогнали б могутнії кедри,
Розчахнулась земля,
І морськую безодню збурлило б
Нечестиве чуття.
V
Ну, вже третяя днина мина.
Затирається слід од розмови.
Хоч у серці чогось не стає,
Та, мабуть, я утік од любови.
Вивітряється з мозку нудьга,
Дозволяє вже дещо й робити,
Наче зуб, що на хвилю ущух,
Хоч ізнову ладен заболіти.
Тільки важко — стрічаться з людьми,
Бо не надто вони симпатичні.
Тривіальні обличчя у всіх;
їх розмови — дрібні, прозаїчні.
VI
Я себе піддурював:
Тиждень проминув,
А Твойого образу
Я не призабув.
Божевільно хочеться
В ту сім’ю зайти,
Де сьогодні ввечері
Будеш, певне, Ти.
Серце пересилувать
Я не зміг ніяк:
Це не яблуко, що можна
Тискати в кулак.
VII
Я знаю: нечестиве те кохання,
Яке на мене отепер находе:
Злочин воно в очах людей,
Злочин воно в природи…
Та ні, воно в природи не злочин!
Його ж мені вона сама натхнула,
До нечестивого чуття
Сама мене попхнула.
Як я родитись мав на білий світ,
Дак не питавсь ніхто моєї згоди…
Я маю право все любить!
Отсе закон природи!
VIII
Я пішов до тих знайомих…
Не застав Тебе я там
І занудився в розмовах
З паном дому і з madame.
«В нас кухарка — у-ух, злодійка!—
Шепче пані потайки.—
От сьогодні: вкрала серце
І гусячі печінки».
Печінки гусячі вкрала…
Ще і серце… Бідна гусь!..
От і в мене вкрали серце,
Я ж нікому не жалюсь.
IX
Ох, мізерні жарти! не для мене ви!
Все скорботні думи йдуть до голови.
Слухаю я паню… ба й відповідаю…
Але що говорю — сам того не знаю.
Машинально губи подають одвіт,
Машинально очі кидають привіт;
Тискаю я руку кожному, хто входить…
Але дух не тутки — він далеко бродить.
Бродить десь далеко… Іноді хіба
Вернеться до зали, де гуде юрба.
Там поміж гостями і моє єсть тіло,—
Дух увійде в нього і глядить несміло:
Що за товариство? де я отепер?
Сон тепер чи дійсність? Я живий чи вмер?
Звідки се гудіння? Люди тут? чи бджоли?..
Ну а Ти — чи прийдеш?.. прийдеш?.. чи ніколи?
X
Ріже нерви, мов пилою,
Дзвоник у передпокою:
Хто з нових гостей прийде —
Дзвоник зараз загуде.
Біль у серці… Сперло духа…
Вся моя істота слуха:
Хто б се міг тепер прийти?
Може, Ти?.. Напевне, Ти!
Трепет… страх… Та все зарані!
Йде якась поважна пані…
Вже в мені не кров моя —
Їдовита течія!
XI
Притулив я лоб до шибки,
Задивився в темний шлях.
Хлюпав дощ, а тихе світло
Меркотіло в ліхтарях.
То життя мого каганчик —
Догорає, мабуть, вік.
Гасне розум, гаснуть сили,
Гасне цілий чоловік…
XII
Що за голос я почув!
Хто всю душу заторкнув,
Мов потяг до себе?
Я схопився, як від сна,
Одірвався від вікна
І гляджу… на Тебе!
Я помітив: погляд Твій —
Шановливо-привітний;
Та стискаю руку…
— Вже забралися у кут…
Пан професор! в вас і тут
Думи про науку?
Закипіло все в мені.
— Про науку? аніні!
Що се вам здається?
— Ви ж бо вчений чоловік,
Ви з книжками цілий вік…
— І не маю серця?
— Пан професор! ви слабі?
— Не «професор» я тобі!
Кинь таку шанобу!
Слухай: Я тебе люблю,
За раба тобі стаю,
Буду раб до гробу!
XIII
Не забуду я ніколи
Довгий жах,
Що у тебе засвітився
У в очах.
Не забуду благородний
Гордий вид.
Мовчазливую зневагу
І одхід.
Із книжки другої
XIV
Минає півгода. Мене з’їдає мука.
Сиджу самотником і не знаходжу лік.
Не одвіча мені ні розум, ні наука,
Чи я дегенерат, чи просто чоловік.
Мене моїм чуттям природа напоїла,
А я його таю, бо люди загудуть
І чистую любов, що дух заполонила,
Огидною розпустою назвуть.
Нудьга мене гризе, мов гадина стоуста,
І мозок виїда, і серце пригаша.
А хтось казатиме, що це — розпуста,
Тим часом як болить примучена душа.
Ні! не розпусник я! Єдинеє бажання —
Щоб слухать тихую розмовоньку твою,
В щасливім забутті затаювать дихання
І чути щиреє: «Люблю тебе, люблю!»
XV. Опівночі
Стоять зачаровані, сяйвом облиті,
Сади ароматні, запашнії квіти.
Візьму ж бо я лютню — і в тихій нуді
Ударю по струнах в нічній самоті.
Сріблисті потоки із місяця ллються,
Сріблистії звуки з-під лютні несуться.
Заслухались квіти, притихнув садок,
Ба навіть фонтан журкотливий примовк.
Нарешті у пальми листки застогнали:
«Не грай, чоловіче! усохнем з печали!»
Журливо стріпнулася рожа-краса,—
Упала на мене пахуча сльоза.
Схилились плакучії верби й маслини.
Шумлять кипариси, і мирти, й цитрини.
Магнолія молить: «Ой годі! не грай,
І нашого серця на смерть не вражай!»
XVI
(На арабську тему)
З червоним бляском місяць згас,
Сховався за горою.
В плащі із зір глухая ніч
Схилилась надо мною.
Усе поснуло. Мовчки я
Сидю у мертвій тиші:
Журливий рій моїх думок
Повітря не колише.
Та впала зірка… Задрижав
На небі слід вогненний.
Замлів я весь… Не зірка то!
То Ти летиш до мене!
І чую вже я шепіт Твій,
І п’ю Твоє дихання.
Одна лиш мить… І знов я сам,
І знов саме страждання.
XVII
Переддосвітня година. Померкає світло зір.
Де-не-де цвірінька пташка. Прохолода віє з гір.
Забілівся крайчик неба. На роботу йде гірник;
Серед тиші городської він виспівує отак:
— Тихий вітре з рідних гір!
Як дихнеш ти серед ночі,
То нудьга моя росте
І притихнути не хоче.
Прийде ранок. Заблищить
Сонце променем чудовим.
Сива горлинка турчить
В свіжім гіллячку лавровім.
Я ридаю мов дитя —
Не тверда я вже людина,
Що печаль свою слізьми
Виявляти не повинна.
Щоб кохану розлюбить,
Є в людей така наука:
«Донесхочу вкупі буть»;
Другий лік на те — розлука.
Я гоївсь і так, і так,—
Не зробилось серцю легко,
Та скажу я, що любіш
Бути близько, ніж далеко.
Ба й із близості таки
Невелика користь буде,
Скоро милая свої
Всі обітниці забуде.
* * *
— Терплю розлуку,
Важкую муку,
Газелько!
Красу кохаю,
Обнять бажаю,
Ох зірко!
Дала ти слово,
Що прийдеш знову;
Та горе:
Ані явилась,
Ані приснилась
Ти, зоре.
Пошлеш спитати
Про мене взнати,
Газелько:
«Ну, як живеться?
І як ведеться?..»
Ох зірко!
Отак живеться,
Що враг сміється,
На горе:
Тебе бажаю
И давно не маю,
Ой зоре!
* * *
Вільно ллється тая пісня. Люди кажуть — «чарівна».
Хоч нудьгу зовсім звірячу нам виспівує вона.
А щоб я своє кохання щиро вилив із душі,
То б почув: «Дегенерате! замовчи і не гріши!»
XVIII
Блиснуло сонце з-поза гір, в зеленому саду
Дівочу пісню чую я, веселу, молоду:
Тихая долина,
Моріг зелененький.
Я стояла й визирала,
Чи не йде миленький.
Чоловік з верблюдом
Перейшов дорогу.
Я питаюсь: «Чи не бачив
Милого мойого?»
«Що ти за чудная! —
Каже він здумілий. —
Тут людей чимало ходить,—
Хто ж із них твій милий?»
«Ох, такого парня
Цілий світ не має:
Серед тисячі народу
Всяк його пізнає.
Постать — як у кедра,
Із заліза — груди.
Як погляне дівчинонька,
Спатоньки не буде.
Снігове обличчя,
Щоки — як гранати.
Як погляне дівчинонька,
Схоче цілувати.
А що тії очі! —
Чорнії маслини! —
Як погляне дівчинонька,
То з любові згине.
Гляне — мов застрілить,
Крикне — все заглохне.
Як погляне дівчинонька,
То з любові всохне».
XIX
Сіяє єонце з-поза гір в зеленому саду.
Новую пісню чую я, веселу, молоду:
Вже достоялись маслини. Стала їх трусити.
Нахиляюсь, підбираю… Цілий кіш набитий.
Хочу взять
Кіш собі на плечі,
Чую крик:
«Дівко! не до речі!»
Оглядаюсь, хто гукає. Гарний парубіка!
Широченні шаровари, пишная намітка;
Чорний вус
Ще темніш від ночі.
Він моргнув —
Я схилила очі.
Каже: «Кошик не легенький,— жаль на дівку гожу!
Де ж самій тобі піднести? Я тобі поможу».
Взяв, завдав,
На плече поставив.
Я й кажу:
«Бог тебе направив!
Бачу, серце, що і хлопці не усі ледачі:
З нас, дівок, вони глузують, але ж ти — добрячий».
Так кажу,
Йду поміж скалами,
Кіш держу
Обома руками.
Він нарвав тоді інжиру з дерева близь кручі,
В пазуху мені накидав; а інжир — линючий!
«Навісний!» —
Верещу на нього.
Він у сміх:
«Поласуй, небого!»
XX
Пишний день розганяє
Тумани наче дим.
Виснуть сивії косми
Над Ліваном старим.
Теребинти і кедри
Точать свіжий бальзам;
Понад бором повіяв
Голубий фіміам.
Та зцілющі бальзами
Не погоять мене,
І туманної туги
Ясний день не зжене:
Думи, думи-зміюки
Задушили життя,
Мов залізні кайдани
Колискове дитя.
XXI
Безсонная туга вкінці притомилась.
І я, закопавшись лицем у траву,
Лежу здеревілий, лежу та й не чую,
Чи ще я на світі живу.
Шумить верховіття оливного гаю,—
З мого забуття покидає мене…
Ох вітре з Лівану, не дми ти, не дихай,
Нехай моє лихо засне!
Не дми ти, не дихай, голубчику вітре:
Зболілому серцю дай лік;
Затихни, затихни, щоб міг я заснути,
Незбудно заснути навік.
XXII
Чи ні, вітрецю! ти виводь заколисню,
Смутную, тужную, журливую пісню,
Привітно співай про могилу, про смерть,
Вже горя набігло ущерть.
А ти, кипарисе, схили свої віти,
Шепчи, що не варто мені животіти.
Вколиш мою душу і втомлений ум.
Нехай він позбудеться дум.
XXIII
…Тьох-тьох! — залящав коло мене близенько
Веселий, гульливий співун соловейко.
Розпусна пташино! Прокляття тобі!
Та дай же заснути журбі!
Одно лиш несеться з твойого співання:
Якесь наркотичне, палке почування.
Виспівуєш ти про утіхи, про рай,
Що серце сп’яняють украй.
Щебечеш мені про запашнії ночі…
Росистії ранки… блискучії очі…
Бодай ти запався! бодай же ти зник!
Не жити я хочу — заснути навік.
XXIV
(З Рюккерта. «Пісня подорожнього»)
З гір на воду впала
Довга-довга тінь…
Сум пливе на серце…
Тоскно… хоч загинь.
Он чайки кигичуть,
Коло хвиль летять.
Ах! прихильну душу
Зараз би обнять!..
Вранці подоріжжя —
То одна з утіх.
Т а надвечір — краще
Вдома, у своїх.
XXV
Закотилося сонечко
В мутнії хмари.
Не судилось нам, серденько,
Бути до пари.
Олеандри над річкою
Хиляться тужно.
Не судилося, серденько,
Жити нам дружно.
Ніби мова загробная —
Шелест бамбуку:
«Нащо жити й відтерплювать
Вічную муку?»
З кипариса розноситься
Запах могили,—
І душа розпливається,
Падають сили.
Раптом жаба заквакала
В сутіні ночі:
По душі моїй поминки
Правити хоче!
Із книжки третьої
XXVI
Ліван!.. Щасливий, любий звук!
Священнеє ім’я!..
На верхогір’ї, вище хмар,
Осівсь на літо я.
Нема тут пальм і помаранч.
Природа снігова.
Лиш там, де сонце припіка,—
Розкішная трава.
З-під снігу журкотить потік…
Отам я — цілий день
І від ліванських пастухів
Навчаюсь їх пісень.
Пильную з ними череди
Та й слухаю казок.
Часами хмизу принесу
В вогонь під казанок.
Вночі — у хаті зберемось.
Я — рідний для сім’ї;
Мене обсяде дітвора,
Голублю я її.
Жартую з дітьми, як дитя…
Луна веселий сміх…
Та от, буває, замовчу
І тихо лащу їх.
Тоді я чую від дітей
їх запит привітний:
“Чого часами, дядьку наш,
Ти робишся смутний?..”
XXVII
Забрався я на шпиль… Внизу носились хмари…
Дививсь у далечінь: на море, на Бейрут.
Тут глетчери, зима, а там буяють чари…
Палючий, дивний край!.. Чудовий, райський кут!
Леліється Бейрут… Блискучий сад тропічний,
Де пальма розрослась на килимі з лілей!
І ллється аромат гарячий, наркотичний
З п’янючих тубероз, розкішних орхідей.
Дивлюсь і на Ліван… Там дише прохолода…
Зеленая лука… Пахучая роса…
Смолистий, свіжий ліс… Могутняя природа…
Рожевії гаї… Весняная краса!
А тут над хмарами, куди отсе я скрився,
Глибокії сніги та скелі ледяні.
І з-під тії кори синенький ряст пробився
Та й тихо-лагідно всміхається мені.
Дужіша від кедрин — ся квіточка бліденька;
Поборює зиму і крижаную лють.
Така моя любов: горить собі тихенько
І, не палаючи, пропалює всю грудь.
XXVIII. Озрієць
(З Гайне)
Кожним вечором царівна,
Дивно гарної уроди,
Походжала близь фонтана
Там, де плеіцуть ясні води.
І щовечір близь фонтана
Молодий стояв невольник,
Там, де плещуть ясні води…
Він марнів-марнів, бездольник.
От як стій колись царівні
Забажалося спитати:
«Як зовуть тебе, молодче?
Хто ти родом? звідкіля ти?»
Відказав на те невольник:
«Мохаммедом прозивають.
Я з Ємену, з плем’я озрів,
Що з любові помирають».
XXIX
(З Гайне)
Ну годі! пора вже дурниці усякі
Прогнати умом-головою!
Я довго, немовби який кумед’янтщик,
Комедію грав із собою.
Були помальовані пишні куліси
Під стиль романтично високий;
Виблискував золотом плащ мій лицарський,
Чуття ж були тонко-глибокі.
Тепер божевільні дурниці отії
Я скидую з себе поволі.
А чуюсь погано, неначе я граю
Ізнов кумед’янтськії ролі.
Ох боже! Як добре цей жарт несвідомий
Правдиві чуття вимовляє!
Я, носячи в грудях щирісіньку смерть,
Грав ролю борця, що вмирає.
XXX
(З Ростана)
Обняти білявку, стиснути чорнявку,
Та й так їх кохати — не дивно! —
А я — так кохаю, кого і не знаю:
Далеку Царівну.
Хто вірний для любки, бо тиска їй руки
Та полу цілує — се легко! —
Не можу я й зріти, а буду любити
Царівну Далеку.
Бо се — щось високе, бо се — щось глибоке:
Любить, хоч не люблять вас рівно;
Над всякую міру кохаю я щиро
Далеку Царівну.
Любить без надії… Ховати лиш мрії…
Самісінькі мрії… — чи легко?–
Не мріти ж — не жити! — не кину любити
Царівну Далеку.
