I
Серце, серце! не нудися!
Вже ж не вік пора смутна:
Що зима забрала в тебе,
То віддасть нова весна.
Скільки гарного ще в світі!
Подивися без журби.
Все і все любить ти смієш,—
Що захочеш, те й люби.
II
Знову ліс одягся в квіти,
Мов до шлюбу молода.
«А! здорова, весно красна!» —
Сонце весело віта.
Знов щебече соловейко,
Смутно й ніжно квилить знов,
І ридає, і виводить…
Тая пісня — то любов.
III
Синії очі весняні
Дивляться тихо з трави…
Лагідні, милі фіялки,
Підете в китицю ви.
Рву я фіялки… Задумавсь…
Що се! лящать солов’ї,—
Голосно всім повідають
Мрії сердечні мої.
Голосно всім повідають
Мрії про весну, про май…
Вже мою любую тайну
Знає цілісінький гай.
IV
Я квітку кохаю. Котрую ж – не знаю
І гину з нуди.
Побачу цвіточок, дивлюся в віночок.
Щоб серце знайти.
Все пахне, розквітло… Вечірнеє світло…
Лящить соловей…
Шукаю я серця, що любо так б’ється,
Не так, як в людей.
Лящищ, соловію?.. Я все розумію
З жальких твоїх дум.
В обох нас знемога, і сум, і тривога,
Тривога і сум.
V
Рибалонько гарненька!
Жени свій човничок
До берега, й сідаймо
Ми поруч на пісок.
Тулись до мого серця,
Довірся ти мені:
Щодня ж по дикім морі
Ти їздиш у човні.
А серце чим не море?
Чи ж мало бур у нім?
Прилив, одлив — і перли
На дні його живім.
VI
На личку в тебе літо
Рум’янеє пашить.
Зате зима холодна
На серденьку лежить.
Голубко! се минеться,
Побачиш ти сама:
У серці буде літо,
На личеньку — зима.
VII
Із сліз моїх, любко, вродилось
Багато пахучих квіток.
Зітхання ж мої обернулись
У хори співучих пташок.
Якщо ти мене покохаєш,
Дарую всі квіти тобі,
І в вікнах твоїх соловейки
Заступлять дорогу журбі.
VIII
Мов серні, по стрімких скалах
Тікать їй довелося,
І вільний вітер розвівав
Хвилястеє волосся.
Нарешті я її вловив
На кручі, ген над морем,
І серце гордеє вблагав…
І мирно ми говорим.
Над кручею, аж в небесах,
Над океаном сіли,—
Щасливі так, як в небесах,
На захід ми гляділи.
Запало сонце там внизу
У темнім-темнім морі,
І хвилі бурхали над ним,
Мов водянії гори.
Та ну, не плач! Воно зайшло
Не в хвилі ті безкраї:
До мене в серце запливло
І знов ще засіяє.
IX
Недвижно ясні зорі
На висоті стоять,
Й одна на другу ніжно
Одвіку все глядять.
Яка їх мова гарна!
Яке багатство слів!
Та жаден з філологів
Її не зрозумів.
А я ту мову вивчив
І не забуду ввік:
В очах моєї любки
Знайшов я весь словник.
X
З а чай посідавши, розмову
Вели про кохання вони,—
Такії чутливії паньї,
Такі естетичні пани.
«Правдива любов — платонічна»,—
Промовив совітник сухий.
Совітниця хитро всміхнулась
Та стогне: «Ой господи ж мій!»
І піп розпустив свою губу:
«Не треба кохатися так,
Щоб шкода була для здоров’я».
На те йому панна: «А як?»
Тужливо сказала графиня:
«Кохатись — то так, щоб палать!»
І зволила з ласки своєї
Баронові чаю наллять.
Було їдне місце порожнє,
Бо ти чаювать не прийшла.
А вже ж про кохання, голубко,
Ти гарно сказати б могла!
XI
Чи я вночі на ліжку
Зариюсь в подушках,—
Принадний, милий образ
У мене на очах.
Чи тихо задрімаю
І очі вже стулю,—
Прокрадується ніжно
Він в голову мою.
Прокинусь я,— та й вранці
Не розстаюся з ним:
Весь день ношу той образ
У серці я своїм.
XII
Ніч. Запахнули гвоздики.
А вгорі, під небесами,
Наче бджоли золотії,
Зорі мигають роями.
З-поза сутіні каштанів
Хатка білая блискоче…
От риплять склянії двері;
Чую голос я дівочий…
Любий трепет… Милий шепіт…
Боязливе обіймання…
Зацікавлені троянди…
Солов’їнеє лящання…
XIII
На плечі твої білосніжні
Я голову тихо схилив
І тайну дівчачого серця
Підслухати добре зумів.
Гусарськії грають музики,
У браму ввіходить весь повк,
І в серці твоєму розлуку
Собі прочитав я — і змовк.
Та хай мене взавтра ти й зрадиш
Сьогодні ж іще ти моя.
І в милих обіймах у тебе
Подвійно втішаюся я.
XIV
Гусарськії грають музики,
Виходить із города повк,
І знов я стою коло любки
Із свіжим букетом квіток.
Тут дике було господарство,
Вояцтво, селянство ревло.
І навіть у любчинім серці
Багато постоїв було.
XV
Хто коха і безталанно,
Та уперше,— цар він неба;
Хто ж і в другий раз так само,—
Просто дурнем звати треба.
Я — той дурень, вже ж бо вдруге
Безталанно я кохаю.
Всі сміються: сонце, місяць,
Зорі, сам я… і вмираю!
XVI
Зайшов я туди, де кохана
Божилась і тискала руки.
Де капали в зрадниці сльози,
Сичать і гніздяться гадюки.
XVII
Отруєний виходить
У мене кожен спів.
Но, мила! Хто ж отрути
В життя мені налив?
Отруєний виходить
У мене кожен спів,—
А хто ж у мене в серці
Гадюкою засів?
XVIII
По лісі блукаю та плачу,
Стрічаю дрозда в вишині.
Поскокує пташка й питає,
Чого це так сумно мені.
Ну, пташко, про це тобі скажуть
Сестриці твої, ластівки:
Над самим віконцем у любки
Ліпились їх мудрі хатки.
XIX
Як ти можеш спать безжурно?
Ти ж бо знаєш: я живий,
Знов надійде гнів колишній,
Перерву ланцюг я свій.
Чула давнюю ти пісню,
Як мертвець один колись
Уночі свою кохану
За собою в гріб поніс?
Бійся, дівчино вродлива!
Що за осміх на лиці?
Я живий і я ще дужчий,
Ніж укупі всі мерці!
XX
У мене був коханий рідний край.
В моїм вікні
Шумів гіллястий дуб, фіялками цвів май…
Та то вві сні!
Я мову чув там рідную свою,
І хтось мені
Щирісінько сказав по-нашому: «Люблю!»
Та то вві сні!
XXI. Загасла!
Завіса впала. Вже по всьому.
Пани і паньї йдуть додому.
А п’єса? путньою знайшли?
Мабуть, бо оплески гули.
Шановна публіка усенька
Поету плескала гарненько.
Тепер будинок занімів;
Весь гомін стих. Нема й огнів.
Та цить! задренькотіло різко
У пітьмі щось, до сцени близько.
Либонь, то луснула дурна
В старої скрипки там струна.
Чогось так нудно у партері;
Щури шкребуться попід двері…
Аж ось зачаділо навкруг!
Остання лампа зашкварчала,
Одчайно вся затрепетала…
Загасла! То мій бідний дух.
XXII
Посохлі фіялки… Зажовклая стрічка…
Та локон, що пилом укривсь…
Наддерті записочки… Пам’ятки з того,
Чим тішилось серце колись.
Дивлюсь на ті пам’ятки знудженим оком
Та й в коминок кидаю їх.
Тріщать, полохливо палають обломки
Нещастів і щастів моїх.
Крізь комин, за димом, летять легкодушні
Любовні присяги, божби;
Кахикає хитро божок невидимий,
Глузує, не знає журби.
Усе попалив я… Сиджу коло жару…
Задумався тихо… Гай-гай!..
Остатняя іскорка з попілу блима…
Ну, доброї ночі!.. Прощай!..
XXIII
Нічка осіння, похмура;
Вітер по лісі шумить.
Щільно я плащ запинаю;
Сумно мій коник біжить.
Іду. Мене ж обганяють
Думи крилаті мої.
Любки моєї хатину
Втішно малюють мені.
Брешуть собаки. Виходять
Слуги зо світлом в руках.
Мчусь я по сходах. Остроги
Гучно бряжчать на ногах.
Теплий покоїк наверсі…
Килим… Пахучі струї…
Жде мене мила… Я входжу,
В руку цілую її…
Вітер лютує, а листя
Стогне питанням глухим:
«Що тобі треба, фантасте,
З сном нерозумним твоїм?»
XXIV
Чорні фраки, білі груди
І шовковії панчохи.
Тиха мова, обіймання…
Тільки серця — анітрохи.
Ах, коли б їм трохи серця
Та правдивого кохання!
Чиста смерть — усі їх вірші
На придумані страждання!
Ні, поїду я на гори,
Де стоять затишні хати,
Віють чисті, вольні вітри,
Грудям легко оддихати.
Ні, поїду я на гори,
Де гіллясті сосни мріють,
Чути журкіт, співи пташок,
Горді хмари туманіють.
Ну ви, залі блискотючі
З блискотючими панами!
Прощавайте! з верхогір’я
Насміюся я над вами.
XXV
«Чуєш ген далекий гомін
З контрабаса та скрипиці?
Там крилатий свій таночок
Водять сільські красавиці».
— І, голубчику! вклепався!
Я не чую скрипку тую.
От що рохкання свиняче
Та кувікання…— се чую.
«Гу! стрілець у лісі грає
На вербовий свій ріжочок.
Далі гра, коло ягняток,
На сопілку пастушочок».
— Тут, голубчику, немає
Ні ріжка, ані сопілки…
Свинопаса онде — видко.
Гонить свині… Та і тільки.
«Ах! отам співають хором
Гармонійним, чарівливим…
Херувими віють крильми,
Утішаючись тим співом».
— Де там хори й херувими
Верещать собі хлоп’ята,
Що женуть додому гуси…
Б’ються крильми гусенята…
«Чи не чуєш, як привітно
Загули сріблясті дзвони?
І селяни йдуть побожно
Помолитись до ікони».
— Ет! реве там бугаїсько
Із коровою гладкою.
Череда, лоби схиливши,
Пре в хліви, на купи гною,
«З-поміж листя що там має?
Мріє в білім покривалі?
То ж стоїть моя кохана!
На очах — сльоза з печалі».
— Ну й сміху! не бачиш бабу?
Лісникову сиву жінку?
На костур вона зіперлась…
Шкандиба, либонь, до шинку.
«Так!.. З усіх моїх фантазій
Ти гарненько вмів закпити,
А того, що маю в серці,
Ти не викоріниш звідти».
