Завирувала
неба пізня злоба,
Коли буран
спіткнувся об тайгу,
Замкнувши коло
від хвоста до лоба,
У тло зеніту
вгвинчувавсь тайфун.
Іще стояли непохитно вежі,
Не кидалися врозтіч кораблі.
Синоптики іще не помережили
На синіх картах
буреломний слід.
Та він зростав.
Щомиті.
Повсякчасно.
Повз по землі,
як шліфувальний круг.
І вогники тополь зелені гасли,
Й передчуттями ситивсь
чорний крук.
А літаки
з безпечними пілотами
Вимірювали небо
з краю в край,
І зависали смуги їх польотів,
Як виметана рибою ікра.
Літали втрьох…
І двічі троє падали,
Та мужньо виривались з катастроф,
Бо звало небо
мовчазною пам’яттю,
Своєю неподільністю між трьох.
Бо їх порив, предметно так і звишено,
Пташину спрагу льоту відродив.
…Ось тільки хмари стрічні їм полишили
Поміж волосся срібно-синій дим.
Вони всміхались…
— Що ж, така робота,
У кожнім святі є і лиха фунт.
І ось тепер —
на лінії польоту
Питальним знаком виникав тайфун.
І почалось:
То стемлення,
то зблиски,
То швиргоне туди… за небеса,
А то земля над головою низько
Тополями-бурульками звиса.
Вчепившись,
Як вчіпляються в гашетку,
В обламаний півмісячно штурвал,
І криком,
що зірвався з губ зашерхлих,
Тенет дум своїх пілот прорвав:
— Це втретє, хлопці…
Вал дев’ятий це,
І саме тому впевнений я так.
Ми, знаю,
зможем, витримаєм все.
Але цього не скажеш про літак.
Тайфун!
Пекельне дійство буде тут…
А в нас на трьох —
єдиний парашут,
Я власні шанси віддаю…
Всі сто… Вам, хлопці, віддаю…
Самі рішайте — хто?
…Вже нас тривога вимела з курилки,
Сліпила синім магнієм гроза,
Я думав, під команд разючі крики,
Про те,
що нам пілот не доказав.
Чи то була його болюча згадка,
А чи між друзів щось було таке…
І вже серця їх стихли, як три крапки
В останній фразі дикого піке.
А може, їх десь зустрічала мати,
Не знаю…
може…
не вдалось дочуть.
Я знаю, що залишився лежати
Нікому не потрібний парашут.
