На побачення завжди
Приходять красивими.
О, єдина з жадоб,
Де ти в ладен сказати:
— Моє!
На побачення йдуть
Молодими і сильними,
Навіть трішки молодші
І кращі, ніж є.
І ніхто.
І ніхто
Не подумає нишком:
— А потім…
Є сьогодні.
І все.
Є лиш доторк.
Лиш подих.
Лиш мить.
Я не знаю, коли
Стануть нижчими юні висоти,
Але знаю, що “потім”
Таки настає і щемить.
Як спинити минуще,
Щоб не оступитись у будні,
Щоб скінченне не скінчилось,
Не одцвіло,
Бо на пелюстках літ
Не гадатимеш —
Любить? Не любить?
Бо з роками частіше
Сумуємо словом “було”.
Це не просто любов.
Це таке невмолиме,
Як совість.
Не віддати нікому
І не розповісти про те:
Вічний потяг життя.
Вічний потяг любові
У незвідане нас
Божевільно прекрасно веде.
І нехай вже давно
Не спіткнешся об вигук:
— Юначе!
Хай не відає й дзеркало —
Ти ото там, чи не ти…
Але ж хочеться жить,
Наче йти на побачення,
Так красиво іти.
Завжди юно іти.
