Вже позаду перші поцілунки,
Юності немає вороття,
Наші діти, наче перші бруньки,
На одвічнім дереві життя.
Щось у рисах схоже є від тата,
Щось од мами зблисне ув очах,
І у кожній долі — свій початок,
Хоча й батьків слід ще не прочах.
Може, наші справдяться надії,
Може, доля краща їм гряде.
Біля них серця свої погрієм,
Й наш дитинний спогад проросте.
Віриться, що інша буде днина,
Думаймо ж усі разом про те,
Що із ними й наша Україна
Все ж таки
колись
та розцвіте!
