Було колись…
Ув актовому залі,
Ще навіть пломінь сесії не згас…
Так гучно і так шепітно лунало:
— Панас, Панас… лови… але не нас.
Не думалось, не зналось, не гадалось,
Що відлетить, перейде і мине.
Дівча з філфаку радісно гукало:
“Лови, Панас…” і подумки: “Мене!”
Давно дівча те вчителькою стало,
Лункі вокзали розлучили нас.
Та довго ще, так довго їй звучало,
Вчувалося оте: “Панас, Панас…”
