Я в дім цей
По протекції потрапив,
Мене цікавив ранній Левітан.
Там жив пейзаж у неспалимій шафі,
У шафі — осінь, річка і туман.
Мене крізь вічко вивчили настирно,
Пройшов із честю я запитань щуп.
І ось, нарешті,
виправдав довір’я,
Господар приласкав мене:
— Прошу!
Тут все було, як стій, оригінальне:
Годинник,
Люстра,
Комин і диван,
Фарфор китайський,
Італійський чайник,
А в тій кімнаті,
В шафі, — Левітан.
Оригінальний був і сам хазяїн,
Бо копій з нього не дало життя,
Він їздив не маршруткою — трамваєм,
Вмів зберегти копійку до пуття.
Він жив речами.
Він був — їх володар.
Віддав їм кожен видих свій і нерв.
Заклав їм совість власну, їжу, одяг.
І все це звалось — колекціонер.
Мене навчили:
— Речі ні до чого,
Запам’ятайте, вам лише пейзаж,
Як вийде він — не бійтеся бульдога.
Не рухайтесь.
Надійний в нього страж.
Я все стерпів.
Була на те причина.
Забув про гідність.
Все робив, як слід.
І ось в кімнату запливла картина.
Ні! Не картина,
а вікно у світ.
Там осінь мудра з вербами повінчана,
Там красота —
од себе ж! —
знемага.
Там цноту річки,
наче цноту дівчини,
Тонкий туман наївно зберіга.
Там все прощальне.
Все — таке останнє.
Там сон — не сон,
чи казка наяву:
— Добридень!
Як живеться, Левітане?
І раптом чую:
— Дякую. Живу.
Живу безпечно.
Шафа неспалима.
Бульдог,
господар —
золота сім’я.
Та ще брати,
брати мої нетлінні:
Брюллов,
Саврасов,
Брейгель, Рєпін, я.
Свої у нас розмови опівнічні,
Гомонимо, як настрій є коли.
Тепер сумніше,
бо пішов да-Вінчі,
Не сам пішов.
За нього щось дали.
Балачки стихли, хто із нас великий?
Куди ми підем?
Що в майбутнім жде?
У темряві ми всі тепер безликі,
Чи можна буть великим
Без людей?
Лафа поетам, їхнім фарбам ціну
Знецінюють великі тиражі,
А ми — одні. Завжди — одні-єдині,
То як людської досягти душі?
Нас не втішає те, що ми — нетлінні.
Здохне бульдог.
Господар теж піде.
Збіднілі ми на ціле покоління.
На ціле покоління. На людей.
В господаря й бульдога схожі лиця.
Пейзаже! Зачекай!
Не догоряй.
— Яке нахабство!
Тільки подивиться?
Не смію вас затримувать.
Гуд бай.
